Розділ «Сімдесят п'ять кілограмів»

А отакого, свіжопомитого, мене приймав цей майстровий чоловік з дорогою душею. Він показував мені всі свої механізми й демонстрував різноманітні їхні голоси, і я ще й досі дивом дивуюся, чому Оскар із Трефом, попри такі довірливі, хоч і запізнілі, взаємини, не потоваришували, чому Треф і далі був мені чужий і чому він викликав у мене хіба що співчуття, але аж ніяк не симпатію.

У вересні сорок другого — я саме без усякого там шуму, й гаму, й тарараму відбув свій вісімнадцятий день народження, а по радіо шоста армія вже займала Сталінград — Треф спорудив барабанну машину. У дерев'яному каркасі він підвісив дві шальки, наповнені й зрівноважені картоплинами, потім брав з лівої шальки одну картоплину, ваги спрацьовували й відмикали запірний пристрій, який, своєю чергою, давав хід прикріпленому до каркаса барабанному механізму. Механізм починав рухатися, скреготати, брязкати, гуркотіти, бились одна об одну тарілки, гучно лунав ґонґ, і все це завершувалося деренчливим, трагічно кокафонічним фіналом.

Мені ця машина сподобалась, і я знов і знов просив Ґрефа запустити її. Адже Оскар гадав, що майстровий городник придумав і спорудив машину задля нього й лише для нього. Та дуже скоро я збагнув, що помилився. На думку зробити машину городника наштовхнув, може, і я, але змайстрував він її все ж таки для себе, бо її фінал знаменував і його фінал.

Був ранній, чистенький ранок у жовтні — такий ранок може навіяти лише північно-східний вітер. Я раненько вийшов з помешкання матінки Тручинської й, коли Мацерат саме підіймав жалюзі на дверях бакалійної крамниці, вже стояв надворі, поруч із ним. Він вивільнив пофарбовані в зелене планки, і вони з гуркотом поповзли вгору. Спершу мене обдало хмарою бакалійних запахів, що зібралися за ніч у крамниці, а вже тоді я дістав вранішній поцілунок від Мацерата. Перше ніж з'явилася Марія, я перетнув Лабесвеґ, відкидаючи зі сходу на захід довгу тінь на бруківку, бо праворуч, на сході, над Макс-Гальбе-плац, самотужки бралося вгору сонце, вдаючись до того самого способу, яким, либонь, скористався барон Мюнхгаузен, коли витягував себе за власну чуприну з болота.

Той, хто, як і я, знав городника Ґрефа, також непомалу здивувався б, побачивши, що о цій порі вітрини його крамниці ще завішані, а двері замкнені. Щоправда, в останні роки Ґреф ставав чоловіком дедалі дивакуватішим, одначе досі крамницю він відчиняв і зачиняв хвилина в хвилину. «Чи він, бува, не занедужав?» — подумав Оскар, але відразу це припущення й відкинув. Бо хіба ж міг Ґреф, хто ще торік узимку, нехай уже й не так регулярно, як у минулі роки, але все-таки вирубував у кризі Балтійського моря ополонки й купався в них, — хіба ж міг цей син природи, хоч вік у нього вже й давався взнаки, за одну ніч узяти та й занедужати? Привілеєм вилежуватися в ліжку широко користалася його дружина, до того ж я знав, що м'яку постіль Ґреф зневажає і любить спати на розкладачках і твердих нарах. Та й не було в світі такої хвороби, яка б могла прикувати городника до ліжка.

Я став перед його замкненою крамницею, озирнувся на нашу, побачив, що Мацерат уже всередині, й аж тоді обережно вибив на барабані кілька тактів, сподіваючись на тонкий слух Ґрефихи. Не треба було дуже й тарабанити, щоб друге вікно праворуч від дверей відчинилося. Ґрефиха — в самій нічній сорочці, голова вся в папільйотках — виткнулася, притискаючи до грудей подушку, над квітковою коробкою на підвіконні.

— Та входь уже, Оскарчику! Чого ж ти стовбичиш, коли надворі така холоднеча!

Замість пояснення я постукав барабанною паличкою по залізній віконниці на вітрині.

— Альбрехте! — гукнула Ґрефиха. — Альбрехте, ти де? Що там скоїлось?

Раз у раз гукаючи чоловіка, вона зникла у вікні. Я почув, як загрюкали двері в помешканні, як Ґрефиха загуркала чимось у крамниці й відразу по тому закричала не своїм голосом. Вона кричала в підвалі, але знадвору я не бачив, чому вона кричить, адже й ляда до підвалу, куди, як завозили городину — у воєнні роки чимдалі рідше — засипали картоплю, була також замкнена. Припавши оком до просмоленої рами на ляді, я побачив, що в підвалі горить електрична лампочка. А ще я розгледів горішні східці до підвалу, на яких лежало щось біле — певно, Ґрефихина подушка, здогадався я.

Ліна, очевидно, впустила подушку на сходах, бо в підвалі її не було, а крик долинув уже знов із крамниці й за мить — зі спальні. Вона кинулася до телефону, з криком набрала номер, потім закричала в трубку, але Оскар не розумів, про що там ідеться, він лише розчув слово «біда», а «Лабесвеґ, двадцять чотири», адресу, Ліна повторила кілька разів і теж криком, тоді почепила слухавку й, не кидаючи кричати, знов заповнила собою — так само в нічній сорочці, з папільйотками на голові, тільки вже без подушки, — все вікно, переливаючи й саму себе, й усі свої добре знайомі мені багатства до коробки з квітами, ляснула обома руками по тужавих блідо-рожевих стеблах і закричала вже поверх коробки так, що на вулиці аж тісно стало, а Оскар навіть подумав: «Зараз і вона почне розтинати голосом скло». Проте ніде не луснула жодна шибка. Вікна тільки порозчинялись, і до крамниці почали збігатися сусіди; жінки про щось гучно перепитували одна в одної, чоловіки метушилися, годинникар Лаубшад, що встиг лише наполовину стромити руки в рукава піджака, старий Гайландт, пан Райсберґ, кравець Лібишевський, пан Еш із сусіднього під'їзду й навіть Пробст — не перукар Пробст, а той, що торгував вугіллям, примчав зі своїм сином. Метляючи полами білого халата, просто з-за прилавка прискочив Мацерат, тоді як Марія з Куртиком на руках лишилася стояти в дверях бакалійної крамниці.

Щоб не попасти до рук Мацерата, який мене вже розшукував, мені не важко було сховатися серед гурту збуджених дорослих. Саме Мацерат і годинникар Лаубшад були перші, хто зважився підійти до дверей крамниці. Дехто спробував проникнути до помешкання крізь вікно. Однак Ґрефиха не давала нікому навіть підлізти до вікна, не те що забратися в нього. Дряпаючись, кусаючись і штурхаючи навсібіч кулаками, вона встигала, однак, кричати щораз гучніше й гучніше, і іноді з її крику навіть можна було щось зрозуміти. Спершу нехай приїде, кричала жінка, «швидка допомога», вона туди зателефонувала, мовляв, уже давно, телефонувати більш не треба, вона, мовляв, знає, що треба робити в такому разі. А ті, що позбігалися, краще нехай подбають про власні крамниці. Тут, мовляв, і без них не знаєш, за що взятися. Їм аби лиш повитріщатись, а як когось спіткає біда, то друзі де й діваються, зразу видно. Лементуючи отак, Ґрефиха, мабуть, утлетіла в гурті під вікном і мене, бо гукнула Оскарчика й, позаяк перед цим поспихала з підвіконня всіх чоловіків, простягла до мене голі руки. І тоді хтось із тих чоловіків — Оскар і досі гадає, що то був годинникар Лаубшад, — підняв мене, хотів був проти волі Мацерата передати їй у вікно, але перед самісінькою коробкою з квітами Мацерат таки трохи не перехопив Оскара. Однак цієї миті в нього вже вчепилася Ліна Ґреф, вона притисла мене до своєї теплої сорочки й перестала кричати, а тільки плакала — жалісно й тоненько поскиглюючи — та зітхала, теж тоненько поскиглюючи.

Як перед цим від криків пані Ліни Ґреф сусіди обернулися на збуджений натовп, що, втративши сором, розмахував руками під вікном, так тепер її жалісне, тоненьке поскиглювання перетворило їх на мовчазну юрбу, яка розгублено топталася під коробкою на підвіконні, майже не зважувалася дивитись в обличчя сльозам і всі свої надії, всю свою цікавість і співчуття пов'язувала з машиною «швидкої допомоги», що ось-ось мала прибути.

Мало приємного в тому Ґрефихиному підвиванні було й для Оскара. Я спробував з'їхати трохи нижче, щоб не чути її страдницького схлипуваня над самісіньким вухом. Кінець кінцем мені пощастило відчепитися від неї й примоститись однією сідницею на коробці з квітами. Та Оскар добре знав, що за ним стежать, адже на порозі бакалійної крамниці стояла Марія з малим на руках. І я, збагнувши, в якому прикрому становищі опинився, вирішив злізти і з цього сідала. Але думав я лише про Марію, до сусідів мені було байдуже. Тож я рішуче відштовхнувся від Ліниного берега, що аж надто двигтів, нагадуючи мені про ліжко.

Пані Ґреф не помітила, що я втік, а може, просто вже не мала сили затримати оте невеличке тільце, яке стільки часу ревно замінювало їй справжнє тіло. Можливо також, Ліна невиразно відчувала, що Оскар вислизає від неї назавжди, що від її крику на світ народився звук, який, з одного боку, звів стіну й шумову завісу між нею, хто не вилазив з ліжка, і цим барабанщиком, а з другого — повалив уже наявну стіну між мною і Марією.

Я стояв у спальні Ґрефів. Барабан висів на мені криво й розгублено. Оскар знав цю кімнату, він міг би з пам'яті вздовж і впоперек перелічити в ній усі яскраво-зелені шпалери. На ослінчику ще стояв тазик з учорашньою каламутною мильною водою. Все було на своєму місці, і все ж таки замацані, просиджені, пролежані, подряпані меблі здавалися мені свіжими чи принаймні відсвіженими, так ніби все, що на чотирьох ніжках нерухомо стояло попід стінами, тільки й чекало, коли Ліна Ґреф спершу скрикне, а потім тоненько заскиглить, — чекало, щоб узятися новим, жахливо холодним блиском.

Двері до крамниці стояли навстіж. Оскар не хотів, але все ж таки не стримався й ступив до зали, просяклої духом сухої землі й цибулі. Денне світло, проникаючи крізь шпарини у віконницях, розтинало залу яскравими смутами, в яких витанцьовували рої порошинок. Отож більшість із Трефових шумових і музичних механізмів лишалися в напівтемряві, й тільки на окремі деталі — на дзвіночки, диктові підпірки, нижню частину барабанної машини — падало світло, демонструючи мені застиглі в рівновазі картоплини.

Відкидна ляда, що, точнісінько як і в нашій крамниці, затуляла вхід до підвалу за прилавком, була відчинена. Ляду з грубих дошок ніщо не тримало — мабуть, Ґрефиха, з криком відкинувши її, через поспіх забула зачепити гачка за скобу на прилавку. Оскар міг би легенько штовхнути ляду й так зачинити підвал.

Нерухомо стояв я над тими дошками, що відгонили порохнявою й гнилизною, стояв, утупившись поглядом у яскраво освітлений чотирикутник, що окреслював частину сходів і клаптик цементованої підлоги в підвалі. У цей квадрат згори й праворуч упирався край якогось ступінчастого помосту — очевидно, то було нове надбання Ґрефа, бо досі я, коли принагідно зазирав до підвалу, тої споруди ніколи не бачив. А втім, через якийсь там поміст Оскар навряд чи вдивлявся б так довго й заворожено в глибину підвалу, якби з правого горішнього кутка цієї картини не витикалися дві всередині повні і якось дивно вкорочені вовняні шкарпетки в чорних черевиках на шнурках. Хоч підметок мені й не видно було, однак Ґрефові похідні черевики я впізнав одразу. «Не може ж бути, щоб у підвалі стояв, приготувавшись у похід, Ґреф, — подумав я. — Бо чого ж тоді його черевики не стоять, а скоріше висять над помостом? Ось тільки різко викручені вниз носаки черевиків хоч і ледь-ледь, та все ж торкаються дошок». Отож на мить я уявив собі Ґрефа, що стоять навшпиньках, бо від такого тренованого, близького до природи чоловіка цілком можна було сподіватися й такої хоч і кумедної, проте досить складної вправи.

Щоб переконатися, що мій здогад слушний, а тоді при цій нагоді ще й від душі посміятися з городника, я, якомога обережніше ступаючи крутими сходами, рушив униз; дорогою я барабанив, якщо мені не зраджує пам'ять, щось таке, що воднораз і наганяло, й відганяло страх: «Чи прийшла кухарка Чорна? Так-так-так!»