Розділ «Порошок для шипучки»

Протягом наступних тижнів ми з Марією спустошили добрий десяток тих мішечків з порошком — переважно з присмаком маренки, а потім, коли скінчилась маренка, — з цитриновим і малиновим присмаком, і то в такий самий спосіб: ми доводили його до шипіння за допомогою моєї слини, і це викликало в Марії щораз солодше відчуття. Я досить непогано навчився збирати в роті слину, вдавався до всіляких хитрощів, щоб вона набігала швидко й щоб її було багато, тож невдовзі вже міг шипучим порошком з одного-однісінького мішечка тричі поспіль подарувати Марії жадане відчуття.

Марія була задоволена Оскаром, іноді притискала його до себе, а натішившись шипучкою, навіть двічі-тричі цілувала куди-небудь в обличчя, а потім здебільшого швидко засинала; щоправда, перед тим Оскар іще чув у темряві, як вона кілька разів коротко хихотіла.

А ось я засинав щораз важче. Мені вже сповнилося шістнадцять, я мав жвавий розум і відчував ворожу сну потребу виливати своє кохання до Марії в інших, поки що невідомих мені формах, які дрімали в шипучому порошку і які, прокинувшись від моєї слини, незмінно викликали те саме відчуття.

Думки приходили до Оскара не лише в ті хвилини, коли гасло світло. Цілісінькими днями я розмірковував, бувало, сидячи над своїм барабаном, гортав зачитані до дірок розпутінські випуски, пригадував колишні освітні оргії за участю Гретхен Шефлєр і моєї бідолашної матусі, звертався й до Ґьоте, — як і Распутіна, я мав окремі частини його «Вибіркової споріднености», — одне слово, брав уроджений інстинкт знахаря, розбавляв його природним чуттям короля поетів, яке охоплювало цілий світ, і то наділяв Марію подобою цариці, а почасти й рисами великої княгині Анастасії, то вибирав дам із аристократично-ексцентричного оточення Распутіна, щоб одразу по тому, відкинувши аж надто палкі пристрасті, побачити Марію в небесній прозорості Отилії чи за шляхетно прихованим захопленням Шарлоти. А себе Оскар бачив то самим Распутіним, то його вбивцею, дуже часто — отаманом, рідше — отим нерішучим, ні риба, ні м'ясо, Шарлотиним чоловіком, а одного разу — скажу відверто — навіть генієм, який у загальновідомій подобі Гьоте схилявся над сонною Марією.

Хоч як дивно, але більше імпульсів я сподівався від літератури, ніж від голого, реального життя. Тим-то Ян Бронський — а я досить частенько бачив, як він грів чуба над плоттю моєї бідолашної матусі, — навчити мене, по суті, нічого не міг. Я знав, що саме той клубок тіл (часом у ньому вовтузилися матуся з Яном, часом — матуся з Мацератом), клубок, що стогнав, натужно кректав, нарешті знеможено зітхав і, сотаючи за собою нитки, розпадався, що саме той клубок означав кохання, проте Оскарові не хотілося вірити, нібито таке кохання — і є кохання, з кохання він намагався виснувати інше кохання, однак знов і знов наштовхувався на той самий клубок кохання і зненавидів це кохання, перше ніж устиг скуштувати його сам і мусив захищати від самого себе як кохання єдино істинне і єдино можливе.

Марія розкошувала порошком навлежачки. Щойно він починав шипіти, вона зазвичай уже дриґала й совала ногами, і після першої такої реакції нічна сорочка в неї нерідко задиралась аж до стегон. Коли порошок починав шипіти вдруге, сорочка здебільшого повзла животом далі й підкочувалася під самісінькі перса. Одного разу я мимоволі, забувши про все, що доти читав у Ґьоте й Распутіна — а перед тим ми цілими тижнями висипали порошок в її ліву долоню, — витрусив рештки порошку з малиновим присмаком в ц пупок і полив зверху слиною, перше ніж вона встигла запротестувати; і коли в тому невеличкому кратері заклекотало, в Марії, щоб протестувати, вже не лишилося жодних аргументів. Бо шипучий, збурений пупок — це було щось куди краще, ніж долоня. Хоч і порошок був той самий, і слина та сама, моя, і відчуття зринало те саме, однак воно давало про себе знати бурхливіше, багато бурхливіше. Воно виявлялося так нестримно, що Марії вже не сила було собою владати. Вона подалася вперед, намагаючись язиком погасити малинове кипіння в своєму горщичку-пупку, як доти гамувала маренку на долоні, коли та відбувала свою повинність. Але язик туди не дістав, пупок був для Марії ще недосяжніший, ніж Африка чи Вогненна Земля. Зате для мене Маріїн пупок був зовсім близько, і я запустив у нього язика, я шукав малину й знаходив її дедалі більше, я так захопився тим збиранням, що мимоволі опинився в угіддях, де жоден лісничий уже не мав права спитати в мене дозволу рвати малину; я усвідомлював свій обов'язок перед кожнісінькою окремою ягідкою, і перед очима в мене, в думках, у серці, у вухах не було нічого, крім малини, і не відчував я іншого запаху, опріч малинового. Я так захопився пошуками ягід, що Оскар лиш мимохідь завважив: а Марія твоєю старанністю задоволена. Тож вона й вимкнула світло. Тож так довірливо й поринула в сон, дозволивши тобі збирати малину й далі. Бо на ту малину Марія була багата.

А коли я вже не міг знайти жодної ягідки, то, мовби ненароком, натрапив в інших місцях на лисички. І позаяк вони ховалися глибше під моховинням, то тут мій язик виявився безсилим, і я відпустив собі одинадцятого пальця, бо й усі мої десять були теж безсилі. Отак на хазяйстві в Оскара й завелася третя барабанна паличка — віком до неї він уже дозрів. Тільки барабанив я нею не по блясі, а по моховинню. І вже й сам достоту не знав, хто там барабанить — я чи Марія? І чиє то моховиння — моє чи її? Може, й моховиння, й одинадцятий палець — не мої, а мої тільки лисички? А отой добродій унизу — невже в нього своя голова, своя воля? Хто ж зачинав дитя — Оскар, він чи я?

А Марія, яка вгорі спала, а внизу помагала мені (безневинна ваніль, а під моховинням — пряні лисички), яка хоч і хотіла шипучки, але не хотіла того, кого не хотів і я, того, хто почав жити самотійним життям, хто довів, що має власну голову, хто видавав щось таке, чого я в нього не вкладав, хто підіймався, коли я лягав, хто снив іншими снами, ніж я, хто не вмів ні читати, ні писати, одначе розписувався за мене, хто й донині простує власним шляхом, хто відокремився від мене ще того самого дня, коли я вперше його відчув, хто лишається моїм ворогом, з яким я знов і знов маю укладати угоду, хто мене зраджує й кидає напризволяще, кого я й сам хотів би зрадити й продати, кого я соромлюся, кому я остогид, кого я мию, хто мене бруднить, хто нічого не бачить і все чує нюхом, хто мені такий чужий, що я ладен звертатися до нього на «ви», в кого й пам'ять геть не така, як в Оскара, бо коли тепер Марія входить до мене в палату, а Бруно делікатно вислизає за двері, він її вже не впізнає, він не хоче, не може, він, мов останнє ледащо, вилежується собі, тоді як схвильоване Оскарове серце змушує мої вуста белькотіти: «Вислухай, Маріє, мою ніжну пропозицію: я придбав би циркуля й обвів обох нас колом, я тим самим циркулем зміряв би, під яким кутом ти нахиляєш шию, коли читаєш, шиєш чи, як оце тепер, крутиш мого транзисторного приймача. Та облиш того приймача, вислухай мою ніжну пропозицію, Маріє: я закапав би краплями очі, щоб знову міг заплакати, Оскар віддав би першому-ліпшому різникові своє серце, щоб той перепустив його через м'ясорубку, якби ти зробила те саме зі своєю душею. Ми придбали б собі плюшеву іграшку, щоб поміж нами все було лихо-тихо. Коли я погоджуся на черв'яків, а ти — на терпіння, ми зможемо піти на рибалку й бути щасливими. А отой порошок для шипучки — ти про нього ще не забула? Ти називаєш мене маренкою, я починаю шипіти й бурхати, ти хочеш іще й іще, я віддаю тобі все до решти... Марія, шипучка, ніжна моя пропозиція!»

Чому ти тільки те й робиш, що крутиш радіо, слухаєш лише радіо, так ніби тебе опосіла якась шалена пристрасть до екстрених повідомлень?