Розділ «Віра, Надія, Любов»

Був собі бакалійник, який одного дня в листопаді замкнув крамницю, бо в місті щось коїлося, взяв свого сина Оскара за руку й поїхав п'ятим трамваєм до Ланґґасівської брами, бо там, як і в Сопоті та Ланґфурі, горіла синагога. Власне, вона вже майже згоріла, й пожежники пильнували тільки, щоб вогонь не перекинувся на сусідні будівлі. Перед руїною люди в уніформі й у цивільному зносили на купу книжки, священні речі й диковинні тканини. Потім ту купу підпалили, і бакалійник, скориставшись нагодою, відігрів біля того громадського вогню свої пальці й свої почуття. А ось його син Оскар, бачачи, який натхненний і заклопотаний батько, непомітно вшився й подавсь у бік Цойґгауз-пасажу, бо потерпав за долю своїх біло-червоних барабанів з лакованої бляхи.

Був собі один торговець іграшками, і звали його Сиґізмунд Маркус, і з-поміж іншого продавав він і бляшані барабани, покриті білим та червоним лаком. А Оскар, про якого ми щойно згадували, був основним покупцем тих бляшаних барабанів, бо таку він мав роботу — барабанити й без бляшаного барабана не міг жити, не міг і не хотів. Тим-то він і подався від охопленої вогнем синагоги до Цойґгауз-пасажу, бо там мешкав той, хто доглядав його барабани. Одначе застав він доглядача в такому стані, в якому той уже не міг торгувати барабанами надалі й на цьому світі взагалі.

Це вони, ті самі піротехніки, від яких я, Оскар, сподівався втекти, вже навідалися переді мною до Маркуса, вмочили пензлі у фарбу, написали зютерлінським шрифтом навскіс на вітрині «єврейська свиня», потім — мабуть, невдоволені власним почерком — висадили підборами чобіт вітрину, і тепер про прізвисько, яким вони наділили Маркуса, можна було тільки здогадуватись. Знехтувавши дверима, вони ввійшли крізь розбиту вітрину до крамниці й заходилися там по-своєму, як це вміли робити лише вони, забавлятися іграшками.

Коли я так само, як і вони, ввійшов до крамниці крізь вітрину, то ще застав їх за тими забавами. Декотрі з них поспускали штани й понакладали бурих ковбас, в яких ще було видно неперетравлений горох, на вітрильники, мавпочок, що грали на скрипочці, й на мої барабани. Всі вони скидалися на музиканта Майна, носили, як і він, форму штурмовиків, але самого Майна серед них не було, як і десь інде не було, звісно, тих, що оце були тут. Один із них дістав кинджала й заходився розпорювати лялькам животики, і коли з тугенько напханого тільця, з ручок та ніжок сипалася сама тирса, він щоразу розчаровано опускав руки.

Я потерпав за свої барабани. Мої барабани їм не сподобалися. Перед їхньою люттю моя бляха була безпорадна, вона впала навколішки й принишкла. А ось Маркус від їхньої люті сховався. Але з ним побажали побесідувати, тільки стукати в його конторку не стали, а просто виламали двері, хоч вони були й незамкнені.

Торговець іграшками сидів за своїм письмовим столом. На рукавах його темно-сірого повсякденного костюма були, як завжди, нарукавники. Лупа на плечах свідчила про те, що шкіра під чубом у нього хвора. Один із них — на всіх його пальцях були голівки лялькової трупи з героєм Касперлє на чолі — штовхнув Маркуса дерев'яною головою бабусі Касперлє. Але заводити розмову з крамарем було вже пізно, як уже пізно було його й ображати.

На столі перед ним стояла склянка; він випив її до дна зі спраги, і та спрага пойняла його, певно, саме тієї миті, коли всіма скалками скрикнула вітрина його крамниці, й у роті в нього враз пересохло.

Був собі один барабанщик, і звали його Оскар. Коли в нього забрали торговця іграшками й розгромили крамницю того торговця, Оскар збагнув, що для барабанщиків заввишки як гномик — а він був саме такий — настають тяжкі часи. Тож він, виходячи з крамниці, вигріб з купи уламків одного цілого-цілісінького й два лише трохи пошкоджені барабани; обвішаний ними, він ступив за поріг, щоб на Вугільному базарі пошукати батька, який, мабуть, уже шукав сина й сам. Тим часом цей листопадовий день хилився до вечора. Біля Міського театру, неподалік від трамвайної зупинки, стояли віруючі жінки і змерзлі потворні дівчата, вони роздавали якісь релігійні книжечки, збирали в бляшані кухлики гроші й тримали на двох жердинах плаката зі словами з Першого послання Святого апостола Павла до коринтян, глава тринадцята. «Віра, Надія, Любов», — спромігся прочитати Оскар і почав гратися цими словами, як ото жонглер грається пляшками: легковір'я, бути при надії, любов — не картопля, не втрачай надії, любовний трикутник, віроломний напад. Невже ти віриш, що завтра буде дощ? Цілий легковірний народ вірив у Діда Мороза. Але Дід Мороз насправді виявився газівником. Я вірив, що це пахне горіхом і мигдалем. А пахло газом. Скоро настане перша передріздвяна неділя, принаймні я в це вірю. Спочатку відкрутять кран у першу неділю, потім у другу й нарешті в четверту, як ото відкручують газовий кран, щоб вірогідно запахло горіхами й мигдалем і щоб усі лускунчики й далі спокійно вірили. У що?

У те, що він іде! Він уже йде! І хто ж це прийшов? Маленький Ісус, Спаситель? Чи то небесний газівник із газометром під пахвою, який без угаву цокає? І він прорік: «Я — спаситель цього світу, без мене ви навіть не зварите їсти». І він виявився поступливим, і запропонував прийнятну ціну, й повідкручував свіжоначищені газові краники, й пустив у труби Святого Духа, щоб можна було зварити голуба. А ще він роздавав горіхи й мигдаль, і їх одразу лускали, і з них теж ішов дух і газ, отож легковірам не важко було в насиченому голубуватому повітрі в усіх газівниках перед універмагами побачити Дідів Морозів і немовлят Ісусиків — будь-яких завбільшки й на будь-які гроші. І тоді вони повірили в єдинорятівний газовий завод, який своїми газометрами, що показували то вищий, то нижчий тиск, символізував долю й за помірну плату влаштовував ті передріздвяні неділі, в які багато хто вірив у прийдешнє Різдво, однак напружені святкові дні спромоглися пережити лише ті, кому забракло припасів мигдалю та горіхів, хай навіть усі й вірили, нібито їх вистачить.

Та після того, як виявилося, що віра в Діда Мороза — це просто віра в газівника, люди спробували не зважати на послідовність у Посланні Святого Павла до коринтян і почати з любови. Казали: «Я тебе люблю, ох, як я тебе люблю! А ти себе теж любиш? Чи любиш ти мене? Скажи, ти справді мене любиш? Я себе теж люблю». І від такої безмежної любови вони називали одне одного «редисочками», любили редиску, кусали одне одного, одна редиска з любови відкушувала редиску в другої. Вони розповідали одне одному історії про дивовижну, неземну, але й про земну любов між редисками й, перше ніж укусити, шепотіли — палкі, спраглі й свіжі: «Скажи, редисочко, ти мене любиш? І я себе люблю».

Та після того, як вони з любови повідкушували одне в одного редиски, а віру в газівника оголосили державною релігією, після Віри й визначеної наперед Любови в крамниці залежалася, не знайшовши попиту, лише третя складова Послання до коринтян: Надія. І вони, ще хрумкаючи редиску, горіхи й мигдаль, уже плекали надію, що скоро настане кінець, і можна буде або розпочати все спочатку, або взятися за те саме, або після завершальних акордів, або ще під час завершальних акордів — так чи так, але з надією, що кінцю скоро настане кінець. Хоча чому саме кінець, і досі не знали. Лише мали надію, що кінець настане скоро, вже завтра, тільки ще, слід надіятись, не сьогодні, бо що ж вони робитимуть, коли кінець настане так зненацька? А коли кінець таки настав, вони хутенько обернули його на сповнений надій початок, бо в цій країні кінець — це завжди початок і надія в будь-якому кінці, навіть остаточному. Адже в Святому Письмі сказано: поки людина не втратила надію, вона у сповненому надій кінці знов і знов розпочинатиме все спочатку.

Але я — я не знаю. Я не знаю, приміром, що то за люди ховаються нині під бородами Дідів Морозів, не знаю, що носить такий Дід Мороз у торбі, не знаю, як закручують крани й перекривають газ, бо трубами вже знов — чи, може, й досі — тече передріздвяна неділя, не знаю — може, то тільки проба, не знаю, кому ця проба потрібна, не знаю, чи повірю я, що вони, слід надіятися, з любов'ю чистять газові крани, щоб вони кукурікали, не знаю, якого ранку, якого вечора, не знаю, чи це взагалі залежить від пори дня, бо любов часові не підвладна, а надія не має кінця-краю, а віра не знає меж, тільки знання й незнання прив'язані до часу й меж і здебільшого завчасу завершуються бородами, торбами й мигдалем, отож я знов мушу сказати: я не знаю, ні, я таки не знаю, чим вони, наприклад, начиняють кишки й чиї кишки можна начиняти, і не знаю, чим їх узагалі треба начиняти, хай навіть ціну кожної начинки написано — ретельно чи недбало, але в кожному разі читабельно, і все ж я не знаю, з чого складається ціна, не знаю, де, в яких словниках вони вишкрябують назви начинок, не знаю, чим вони начиняють словники і чим — кишки, не знаю, чиїм м'ясом, не знаю, чиєю мовою. Слова означають, різники замовчують, я краю кружальцями, ти розгортаєш книжки, я читаю те, що до вподоби мені, ти не знаєш, що до вподоби тобі. Ковбасні кружальця й цитати з кишок та книжок — і ми ніколи не довідаємось, кому довелося замовкнути навік, кому довелося заніміти, щоб було чим начиняти кишки, щоб заговорили книжки, густо-густо списані, напхані й спресовані; ні, я не знаю, я тільки здогадуюся: книжки й кишки начиняють словами й ковбасним фаршем ті самі різники, і нема ніякого Павла, того чоловіка звали Савл, він Савлом і був і, бувши Савлом, розповідав людям із Коринта про нечувано дешеві ковбаси, які він називав Вірою, Надією й Любов'ю, які розхвалював за те, що їх легко перетравлює шлунок, які він і понині накидає людям у щораз новому й новому образі Савла.

Але торговця іграшками вони в мене відібрали, прагнучи разом із ним зжити зі світу й іграшки.

Був собі один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі.

Був собі один торговець іграшками, звали його Маркус, і продавав він бляшані барабани, полаковані білим і червоним.

Був собі один музикант, звали його Майн, і тримав він чотирьох котів, одного з яких звали Бісмарк.

Був собі один барабанщик, звали його Оскар, і він дуже любив торговця іграшками.

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він забив коцюбкою на смерть чотирьох своїх котів.

Був собі один годинникар, звали його Лаубшад, і він був членом товариства захисту тварин.

Був собі колись один барабанщик, звали його Оскар, і вони відібрали в нього торговця іграшками.