Розділ «Ніоба»

Герберт уже ладен був здатись, однак я підштовхував його, підструнчував, і тоді він сказав, що, з одного боку, касир має рацію, але з другого — я для нього, Герберта, мовляв, наче талісман, янгол-охоронець, потім іще завів мову про дитячу невинність, за якою він, мовляв, наче за стіною. Одне слово, Герберт із тим касиром, можна сказати, потоваришував і таки домігся, щоб мене того дня до музею впустили — востаннє, як попередив касир.

Отож я, тримаючись за руку свого старшого товариша, ще раз зійшов вигадливими і, як завжди, свіжонатертими крученими сходами на третій поверх, де мешкала Ніоба. Ранок видався тихий, а день — іще тихіший. Герберт сидів, приплющивши очі, на своєму шкіряному стільці, оббитому цвяхами з мідними головками. Я примостився у нього в ногах. Барабан мовчав. Позадиравши голови, ми дивилися на ганзейські військово-морські судна, фрегати, корвети, п’ятищогловики, галери й шлюпки, каботажні вітрильники й кліпери, що висіли під дубовою обшивкою стелі, очікуючи ходового вітру. Ми розглядали цю флотилію моделей, разом з нею очікували на свіжий бриз, боялися штилю цієї світлички й робили все це з одним лише наміром: щоб не дивитися на Ніобу й не боятися її. Ох, чого б тільки ми не віддали за настирливе шурхотіння шашеля, яке вказувало б на те, що нутро цієї зеленої дровиняки хоч і поволі, та все ж неухильно порохнявіє й порожніє, що Ніоба також тлінна. Але її не точив жоден шашіль. Реставратор зробив цю дерев'яну плоть неприступною для жучків і невмирущою. Отож нам лишилася тільки ота флотилія моделей та безглузда надія на ходовий вітер, химерна гра зі страхом перед Ніобою, від якої ми відмежувалися, яку щосили намагалися не помічати й про яку, може, навіть забули б, якби пообіднє сонце, сяйнувши різко й влучно, не вразило бурштину в лівому оці й не змусило камінь зблиснути.

А втім, той спалах не мав би нас аж так здивувати. Адже ми вже знали, коли саме на третій поверх Музею морського судноплавства пополудні зазирає сонце, знали, котру годину пробило чи ось-ось проб'є, коли світло падає з боку карниза й осяває ганзейські військово-морські судна. Своє діло робили й церкви Правого міста, Старого міста й Порохового міста: рух сонячного світла, в якому здіймалися хмарки пилу, вони пов'язували з часом своїх годинників, а нашу історичну колекцію оздоблювало їхнім — також історичним — передзвоном. Не дивно, що для нас і сонце набуло історичних рис, дозріло, щоб стати експонатом і зайти в підозрілу змову з Ніобиними бурштиновими очима.

Однак пополудні того дня, коли ми не мали ні бажання, ні снаги справляти грища й викидати всілякі зухвалі коники, той зблиск у погляді зазвичай безживної дровиняки вразив нас із подвійною силою. Ми пригнічено чекали, поки мине півгодини, які нам ще належало просидіти. Рівно о п'ятій музей зачинили.

А другого дня Герберт заступив на свій пост без мене. Я провів його до музею, однак очікувати біля каси не схотів, а знайшов собі місцину навпроти патриціанського будинку. Я сидів з барабаном на гранітній кулі, ззаду в якої виростав хвіст, і дорослі користалися ним замість поручнів. Зайве казати, що й другий бік сходів охороняла така сама куля з таким самим чавунним хвостом. За палички я брався рідко, зате ж барабанив жахливо гучно, протестуючи проти перехожих — переважно жіночої статі, — яким так і кортіло спинитися переді мною, поцікавитись, як мене звати й погладити спітнілою долонею мій хоч і короткий, зате ледь кучерявий і вже тоді гарненький чубчик. Наставала обідня пора. У кінці вулиці Святого Духу цегляною квочкою стовбурчилася чорно-руда церква Святої Марії, обтикана невеличкими зеленими вежками під гладкою, наче набряклою, вежею. Голуби раз у раз випурхували з отворів у мурах вежі, падали на землю неподалік від мене, туркотіли казна-що, сном-духом не відаючи, доки ще ця квочка сидітиме, кого вона висиджує і чи її віковічне висиджування не обернулося зрештою на самоціль.

Ополудні Герберт вийшов надвір. З коробки зі сніданком, яку матінка Тручинська напхала так, що вона ледве закрилася, він дістав мені бутерброда — два окрайці хліба, намазані смальцем і з кров'янкою в палець завтовшки посередині. Їсти я не хотів, і він підбадьорливо й машинально кивнув мені головою. Зрештою я таки взявся за той бутерброд, а Герберт, нічого не ївши, закурив сигарету. Перше ніж повертатися до музею, він заскочив до шинку на Бротбенкенґасе й перехилив дві чи три чарки ялівцівки. Поки він пив, я не зводив погляду з його борлака. Щось не до шмиги було мені те, як мій товариш перехиляє ті чарки. І навіть коли він уже давно зник на кручених сходах у музеї, а я знов умостився на гранітну кулю, перед очима в Оскара все ще посмикувався Гербертів борлак.

Пістряво-блідим музейним фасадом поволі проповзав день. Він перебирався від кренделика до кренделика, осідлував німф і роги достатку, поглинав гладких янголів, що пнулися до квітів, робив перестиглими намальовані Грона стиглого винограду, наскочив на сільське свято, погрався там у піжмурки, забрався на повиту трояндами гойдалку, ушляхетнив міських мешканців у шароварах, що саме влаштували торги, схопив оленя, за яким гналися собаки, й нарешті дістався до того вікна на третьому поверсі, котре давало сонцю хоч і не надовго, а проте навік осяяти бурштинове око.

Я неквапно з'їхав із гранітної кулі. Барабан лунко вдарився в покритий плісенню камінь. Від білої обичайки і яскравих язичків полум'я на ній відлущився лак і кількома білими та червоними цятками впав на сходи до тераси.

Мабуть, я саме щось бубонів собі під ніс — проказував молитву чи якусь лічилку, принаймні невдовзі до музейного порталу підкотила машина невідкладної допомоги. Перехожі вишикувалися обабіч входу. Оскарові пощастило прослизнути разом із санітарами досередини. Сходи нагору я знайшов швидше, ніж санітари, хоч після стількох нещасливих випадків у музеї вони мали б усе ж таки знати, як там розташовані зали.

Побачивши Герберта, я мало не зареготав. Мій товариш висів на Ніобі спереду — він надумав з тою дровинякою злягтися! За його головою її голови не було видно. Руками він обхопив її здійняті догори й перехрещені руки. Сорочки на ньому не було. Згодом її знайшли ретельно згорненою на шкіряному стільці під дверима. Спину в Герберта вздовж і впоперек укривали рубці. Я перечитав те письмо й перелічив карби. Не бракувало жодного. Але й натяку на нову мітку теж не видно було.

Санітари, що ринули до зали невдовзі після мене, ледве відняли Герберта від Ніоби. Пойнятий жагою, він зірвав з ланцюга двосічну корабельну сокиру з коротким сокирищем, одне її лезо ввігнав у дерев'яну Ніобу, а на друге, беручи ту бабенцію, нахромився сам. Угорі Гербертові ще пощастило щільно злитися з нею, а ось унизу, де в нього й досі вперто й безглуздо стриміло з розстебнутих штанів, йому так і не пощастило знайти, куди кинути свій якір.

Герберта накрили ковдрою з написом «Міська невідкладна допомога», і Оскар, як і щоразу, коли щось утрачав, повернувся до свого барабана. Він не кидав гамселити кулаками по блясі навіть тоді, коли музейні службовці вивели його із «Зеленавчиної світлички» сходами вниз, а тоді відвезли поліційною машиною додому.

Навіть тепер, у цьому лікувально-опікунському інтернаті, Оскар, пригадуючи ту спробу плоті покохатися з деревом, мусить давати волю кулакам, щоб іще раз поблукати по краяній-перекраяній, строкатій спині Герберта Тручинського, поблукати твердим і чутливим лабіринтом рубців, який усе передбачає й провіщає, все перевершує своєю твердістю й чутливістю. Немовби незрячий, перечитує Оскар письмена на тій спині.

Аж тепер, коли Герберта відірвали від тієї глухої до кохання різьбленої дровиняки, входить Бруно, мій санітар, і вся його схожа на грушу голова — саме втілення відчаю. Він обережно забирає з барабана мої кулаки, чіпляє ту бляшанку на лівий стояк у ногах мого залізного ліжка, поправляє на мені ковдру.

— Але ж пане Мацерат, — застерігає він мене, — якщо ви так гучно гупатимете в барабан, то десь іще почують, що тут гупають у барабан аж надто гучно. Чи не бажаєте ви зробити перерву чи хоч би барабанити трохи тихіше?

Що ж, Бруно, я спробую продиктувати своїй бляшанці ще один, уже тихіший розділ, хоч саме ця тема ревіла б ревом зголоднілого оркестру.