Розділ 53 Приречені

Коли я вирулювала з-під великого корабля, у фургоні панувала тиша. Ми вже зрушили з місця, а серце досі шалено калатало. В дзеркалі заднього огляду відбивався порожній люк. Чоловік так і не з’явився, і дуже скоро корабель зник із поля зору.

Іян переліз на пасажирське сидіння.

— Здається, нічого складного.

— Пощастило — ми опинилися там дуже вчасно. Наступного разу, може, доведеться чекати довше.

Іян потягнувся і взяв мене за руку.

— Ти наш талісман.

Я не відповіла.

— Тепер, коли вона в безпеці, тобі стало легше?

— Так.

Він здригнувся, вловивши в моєму голосі фальшиві нотки. Я так і не наважилась на нього подивитися.

— Що ж, а тепер гайда по цілителів, — пробурмотіла я.

Всю дорогу до невеличкої цілильні Іян мовчав.

Я гадала, що друге завдання виявиться небезпечнішим, складнішим. План був такий: я повинна (якщо все складеться вдало) виманити парочку цілителів, мовляв, у фургоні — поранений друг. Старий трюк, який безвідмовно діє на довірливих і зовсім не підозріливих цілителів.

Як виявилося, мені навіть не знадобилося заходити всередину. Коли я під’їхала до стоянки, два цілителі середнього віку, чоловік і жінка, вдягнені в пурпурову уніформу, саме сідали в машину. Їхня зміна закінчилася, і тепер вони їхали додому. Машина стояла на розі цілильні. Поряд нікого не було.

Іян напружено кивнув.

Я зупинила фургон просто біля їхньої машини. Вони водночас здивовано зиркнули на мене.

Я відчинила дверцята й вислизнула надвір. В очах у мене стояли сльози, голос тремтів, і це допомогло їх переконати.

— Мій друг у фургоні… Я не знаю, що з ним!

Цілителі негайно кинулися на допомогу, і я квапливо відчинила задні дверцята. Іян зайшов іззаду, Джаред приготував хлороформ.

Далі я не дивилася.