Розділ 27 Вагання

Вагання

Навпомацки я прямувала назад до в’язничної камери.

От уже кілька тижнів, як моя нога не ступала в цей коридор; я не була тут із того самого ранку, як Джаред вирушив на вилазку і Джеб дав мені волю. Схоже, поки я жива, а Джаред у печерах, моє місце тут.

Тьмяний ліхтар не чекав тут на мене. Я була впевнена, що вже наближаюся: роги й повороти були віддалено знайомі. Я витягнула перед собою ліву руку й почала навпомацки пробиратися вздовж коридору, шукаючи знайомий отвір. Я ще не вирішила, чи залазитиму всередину, та принаймні точно знатиму, де я.

Моя нора знайшлася, однак оселитися в ній мені не вдасться.

В ту-таки мить, як пальці мої намацали жорсткі краї отвору, ноги перечепилися через перешкоду, і я впала навколішки. Падаючи, я інстинктивно витягнула руки, і долоні з хрустом і тріскотом проломили щось, зовсім не схоже на камінь.

Різкий звук сполошив мене, а несподівана перешкода налякала. Перше, що спало на думку, — я завернула не за той ріг і зараз не біля своєї нори. Можливо, навіть потрапила в чужу кімнату. Я швидко прокрутила в пам’яті увесь маршрут — де ж я схибила? Я закам’яніла в темряві, чекаючи реакції.

Але нічого не відбувалося — ні реакції, ні звуку. Все було як завжди — темно, парко, волого і так тихо, що не залишилося жодного сумніву: окрім мене, тут нікого немає.

Обережно, намагаючись не шуміти, я роззирнулася.

Руки мої у щось провалилися. Я вивільнилася й намацала щось схоже на картонну коробку, обгорнуту тонким шаром прозорої плівки — її-бо я і прорвала. Всередині був іще один шар тонкої плівки — маленькі прямокутники, які шурхотіли щоразу, коли я їх торкалася. Я відсмикнула руку, злякавшись, що приверну до себе увагу.

Я згадала, що начебто намацала вхід у нору. Пошукала ліворуч, і рука наштовхнулася на цілий стос великих картонних коробок. Я спробувала дотягнутися до верху — довелося ставати на пальчики, таким високим виявився стос. Я тицялась кругом, аж доки не намацала стіну, а за тим — і отвір, саме там, де й очікувала. Отож я спробувала залізти всередину: одна хвилина на увігнутому земляному ложі — і я б одразу впізнала печеру, — але годі було й думати про те, щоб пробратися всередину. Вся печера була завалена численними коробками.

Опинившись у безвиході, я, намацуючи дорогу, рушила далі по коридору. З’ясувалося, що далі проходу також немає — все завалено таємничими коробками.

Нишпорячи по землі, я силкувалася втямити, де опинилась, коли раптом натрапила на щось, зовсім не схоже на картонні коробки. Груба жорстка тканина — певно, мішок; коли я його штурхнула, в ньому зашурхотіло. Я пожмакала мішок — навряд чи його ледь чутний сипучий звук видав би мою присутність.

Раптом усе стало на свої місця. Допоміг запах. Поки я перебирала пальцями дрібнесенькі піщинки, в ніс мені вдарив знайомий запах. Я ніби повернулась у свою невеличку кухоньку в Сан-Дієго, до низенького серванта ліворуч від умивальника. Перед очима постав мішок сирого рису і пластикова мірка, якою я черпала рис, а позаду — довгі ряди консервів…

Тільки-но я втямила, що переді мною — мішок із рисом, усе прояснилось. Я таки не помилилася. Хіба Джеб не казав, що цю печеру використовують як продуктовий склад? І хіба Джаред із командою щойно не повернулися з вилазки по харчі? Ну звісно, тепер усе, що вони накрали за останні кілька тижнів, поскладали в цьому відлюдному куточку.

У голові роїлося безліч думок.

По-перше, я зрозуміла, що довкола їжа. Не просто грубий хліб і ріденький цибулевий суп, а справжня їжа. Десь у цій купі може бути арахісове масло. Шоколадне печиво. Картопляні чипси. Сирні палички.

Я одразу ж уявила, як знаходжу їх, смакую, наїдаюся досхочу — вперше за той час, відколи полишила цивілізацію. І мені стало соромно за такі думки. Джаред ризикував життям; останні кілька тижнів він провів, ховаючись і крадучи, не для того, щоб нагодувати мене. Ця їжа для інших.

Проте мене хвилювало, що це, можливо, не вся здобич. А що як сюди мають принести більше коробок? І зроблять це Джаред із Кайлом… Не треба особливо напружувати уяву, щоб зрозуміти, як вони діятимуть, побачивши мене тут.