Розділ 54 Забуті

Забуті

— Елізабет? — не вгавала я. — Енн? Карен? Як ваше ім’я? Ну ж бо, я знаю, що ви пам’ятаєте.

Тіло цілительки і досі лежало на ліжку цілком розслаблене. Спливло чимало часу — я не була певна, скільки саме. Години минали одна по одній. Уже сонце виткнулося на небо, а я ще так і не лягала. Док видряпався по скелі, щоб відсунути брезент, і сонце, пробившись крізь отвори у стелі, обпекло мені шкіру. Я всадовила безіменну жінку так, щоб сонце не падало їй на обличчя.

Я легенько торкнулася її щоки, погладила м’яке каштанове волосся, в якому заплуталися сиві пасма, забрала з обличчя.

— Джулі? Британі? Анжела? Патрисія? Нічого не нагадує? Озвіться до мене. Будь ласка!

Всі, окрім Дока, який тихенько похропував у найтемнішому закутку лікарні, давно пішли. Слід було поховати тіло носія, якого ми не вберегли. Я здригнулася, згадавши його збентежене запитання і те, як раптово змінилося його обличчя.

«Чому?» — запитав він.

Шкода, що він не дочекався відповіді, тоді б я спробувала все йому пояснити. Можливо, він би і зрозумів. Зрештою, хіба існує щось важливіше за любов? Хіба для душі це не головний чинник? І я б відповіла — через любов.

Можливо, якби він зачекав, то збагнув би, що я маю рацію. І якби він справді зрозумів мене, певна, не знищував би свого людського тіла.

Однак моє прохання, мабуть, видалося б йому безглуздим. Це ж бо було його тіло, а не окрема істота. І самогубство не здавалося йому чиїмсь убивством. Обірвалося всього одне життя. І швидше за все, цілитель мав рацію.

Принаймні вижили обидві душі. Поряд із контейнером цілительки стояв контейнер і цілителя, і на кришці тьмяно горіло червоне світло; яка ознака людської відданості переконливіша, ніж те, що навіть йому люди зберегли життя?

— Мері? Маргарет? Сьюзен? Джилл?

Хоча Док спав, а всі інші пішли, в повітрі досі висіла напруга.

Напруга не спадала, бо жінка ще не отямилася, хоча дія хлороформу давно закінчилась. Вона навіть не поворухнулася. Вона дихала, її серце билося, але жодна зі спроб Дока розбудити її не мала успіху.

Може, вже запізно? Може, ми вже її втратили? Її свідомість згасла? Точно так, як сталося з тілом чоловіка?

Може, вони всі давно згасли? А залишилися тільки поодинокі винятки, такі як господиня шукачки — Лейсі, та ще Мелані,— крикуни, бунтівники, які ще здатні повернутися? І нікого вже повертати?

Може, Лейсі — аномалія? Чи повернеться Мелані так, як це вдалося Лейсі… чи й це ще під питанням?

«Я нікуди не зникла. Я тут», — запевнила мене Мелані, однак у голосі її відчувалася тривога — вона також хвилювалася.

«Так, ти тут. Тут ти і залишишся», — пообіцяла я.