Розділ 13 Присуд

Присуд

— Вони тут? — прохрипіли ми. Ці слова хлинули з нас, як перед тим — вода з легенів. Крім води, це було єдине, що мало значення. — Вони дійшли?

У темряві з обличчя дядька Джеба було неможливо нічого прочитати.

— Хто? — запитав він.

— Джеймі, Джаред! — шепіт різав горло як крик. — Джаред був із Джеймі, нашим братом! Вони тут? Вони дійшли? Їх ви також знайшли?

Дядько Джеб ледь помітно завагався.

— Ні,— сказав він, як відрізав. У його відповіді не було жалю, жодних емоцій узагалі.

— Ні,— прошепотіли ми. Але то була не луна його слів, а протест: навіщо нас повернули до життя? Навіщо тепер нам воно? Ми знову заплющили очі й прислухалися до болю в тілі, аби він витіснив біль зі свідомості.

— Слухай, — промовив дядько Джеб. — Я… е-е-е… маю дещо зробити. Ти відпочивай, а я скоро повернуся.

Мозок не втямив значення його слів — для нас вони були порожнім звуком. Лежачи із заплющеними очима, ми чули, як повільно віддалявся хрускіт дядькових кроків. Ми не знали, в якому напрямку він пішов. Та й не хотіли знати.

Їх нема. Нема способу їх відшукати, нема надії. Джаред і Джеймі зникли — зробили те, на чому добре зналися, — і тепер ми більше ніколи їх не побачимо.

Всупереч нашому бажанню вода і прохолодне нічне повітря привели нас до тями. Ми перевернулися на живіт, аби знову заховати обличчя в пісок. Ми були дуже втомлені й, окрім фізичного виснаження, відчували щось глибше, болісніше. Слід поспати. Не думати — то все, що нам лишалося.

Тож ми так і вчинили.

Коли ми прокинулися, досі стояла ніч, проте на сході на обрії уже займався світанок, оторочивши гірські пасма багряним обідком. У роті був присмак землі, і спершу нам здалося, що дядько Джеб — то всього лише сон, і нічого більше.

Вранці в голові трохи розвиднилося, і ми зауважили біля правої щоки дивний предмет, не схожий ні на камінь, ні на кактус. Ми торкнулися його — він був твердий і гладенький. Підштовхнули — і всередині апетитно захлюпотіла вода.

Дядько Джеб — не сон, і він залишив нам флягу.

Ми обережно сіли, здивовані, що не ламаємось, як висохла палиця. Нам справді було ліпше. Поки ми спали, вода зробила свою справу. Біль утамувався, і вперше за довгий час ми знову зголодніли.

Відкручуючи флягу, пальці не слухалися. Вона була не зовсім повна, проте там вистачило води, аби розпростати стінки шлунка — поки ми спали, він знову зморщився. Ми випили все до краплини — досить уже економити.

Металева фляга впала на пісок, глухо гепнувшись у ранковій тиші. Ми повністю збудилися — й очі широко розплющилися. Ми зітхнули й схилили голову на руки, віддаючи перевагу забуттю. Що тепер?