Розділ 20 Воля

Воля

Джеб дозволив мені виплакатися. Він терпляче перечекав і тихі схлипування. І лише коли я заспокоїлась і мовчки просиділа добрі півгодини, він заговорив.

— Ти там не спиш?

Я не відповіла. Мовчання вже в’їлося в кров.

— Не хочеш вилізти і випростатися? — запропонував Джеб. — У мене спина болить на саму думку про цю дурнувату нору.

Яка іронія: після тижня мовчанки, що доводила мене до божевілля, я не прагнула товариства. Але від цієї пропозиції відмовитися не могла. Я ще не встигла подумати, а руки самі потягнулися до виходу.

Джеб, схрестивши ноги, сидів на матраці. Розпрямляючи кінцівки і розминаючи плечі, я чекала, що він якось відреагує, але очі його були заплющені. Як і під час візиту Джеймі, здавалося, він спить.

Скільки часу минуло, відколи я бачила Джеймі? Як він зараз? Я відчула болюче поколювання у своєму й без того розкраяному серці.

— Тепер краще? — запитав Джеб, розплющивши очі.

Я знизала плечима.

— Усе буде гаразд, от побачиш, — його обличчя розпливлося у широкій усмішці.— Те, що я сказав Джареду… Не зовсім я і збрехав, бо, з одного боку, це правда, а з другого — не так правда, як те, що він хотів почути.

Я просто витріщалася, не розуміючи ані слова з того, що каже Джеб.

— У будь-якому разі, Джаредові треба перепочити. Не від тебе, мала, — додав він хутко, — а від ситуації. На відстані воно бачиться краще.

Звідки він знав, що і коли мені говорити? Чому дбав про те, щоб не ранити мене словами і щоб у мене не боліла спина? Джебова доброта лякала мене, тому що була незбагненною. Джаредові дії були принаймні зрозумілі. Кайлові та Іянові спроби мене вбити, радісна готовність Дока мене покатувати — їхня поведінка була цілком логічною. Але доброта… Чого хоче від мене Джеб?

— Не будь такою похмурою, — промовив Джеб. — В усьому є позитив. Джаред поводився з тобою, як справжнісінький бовдур, а тепер, коли він зник із-перед очей, буде легше.

Я звела брови, розгадуючи, що він має на увазі.

— От наприклад, — провадив Джеб, — цю печеру ми зазвичай використовуємо під склад. І коли Джаред із хлопцями повернуться, то треба буде поскладати тут принесені харчі. Тож уже зараз час підшукувати тобі нове помешкання. Може, щось просторіше? І з ліжком? — він знову всміхнувся, помантилявши переді мною морквиною.

Зараз він її забере і скаже, що це жарт.

Натомість його очі — кольору вицвілих джинсів — стали дуже, дуже ніжними. У їхньому виразі було щось таке, що у мене клубок до горла підкотився.