Розділ 53 Приречені

Однак я поспішала: люди підозріло косилися на срібний контейнер у моїх руках і перешіптувалися. Що довше я тримала тут шукачку, то більше було шансів, що її таки вб’ють. Запізнавшись із Лейсі, я навіть поспівчувала шукачці — вона таки заслужила на мирне, спокійне життя на Планеті Квітів.

Дивна річ, саме Іян підтримав мене і наполягав на тому, щоб не відкладати вилазку. Він досі не здогадувався, до чого все ведеться.

Однак я була йому вдячна, що він переконав Джареда поїхати зі мною й не чекати на повернення Кайла. А ще за те, що він знову вжився в роль охоронця. Тільки Іянові з-поміж усіх можна було довірити блискучий контейнер. Тільки Іянові я дозволяла тримати його в руках, оберігати тендітне життя, яке потребувало захисту. Тільки він бачив у срібній істоті друга, якого можна полюбити. Кращого союзника годі й шукати. Я була невимовно вдячна Іянові за все, зокрема за те, що він не здогадувався про мої плани — хоч і ненадовго, незнання рятувало його від болю.

Доводилося поспішати — на той раз, якщо Кайл усе зіпсує. Ми знову вирушили у Фенікс. На південний схід від міста, в містечку Меса, розташувався космодром, а неподалік — кілька цілилень. Саме те, що потрібно, — поки ще є можливість, я маю забезпечити людей якнайкраще. Якщо нам удасться викрасти цілителя, тоді ми, можливо, зуміємо зберегти його пам’ять у тілі носія — а це означає, що ця людина розумітиметься на ліках, знатиме, як їх застосовувати, і володітиме інформацією щодо того, де вони зберігаються. Док був би в захваті. Уявляю, скільки в нього назбиралося запитань.

Однак спочатку космодром.

Мені було сумно та шкода Джеба, адже він проґавив таку нагоду! Проте колись він іще тут побуває, і неодноразово. Попри темряву, цілі шереги тупоносих шатлів курсували над землею — одні заходили на посадку, інші злітали.

Я сиділа за кермом, мої супутники ховалися в кузові; Іян, звісно, стискав у руках контейнер. Я об’їхала поле, тримаючись чимдалі від метушливого місцевого терміналу. Було нескладно відшукати білі лискучі міжпланетні кораблі, які відлітали набагато рідше, ніж місцеві. Вони ховалися в ангарах, і поки що жоден із них не готувався до скорого відльоту.

— На кожному кораблі написана назва рейсу, — пояснила я супутникам, які зачаїлися в кузові.— Головне, уникайте кораблів, що летять на Планету Кажанів, а особливо — на Планету Морських Водоростей — вони занадто близько, за десять років можна злітати туди й назад. А цього замало. Планета Квітів — найвіддаленіша, політ до Світів Дельфінів, Ведмедів і Павуків забере не менш як століття. Саме на ці планети відсилайте контейнери.

Я повільно під’їхала до кораблів.

— Усе буде просто. Тут чимало вантажного транспорту, і нас не помітять. О! Бачу вантажівку з контейнерами — Джареде, пам’ятаєш, такі самі розвантажувалися в лікарні? Якийсь чоловік оглядає стоси… Потім перекладає їх на візок… Збирається завантажити… — я ще трохи скинула швидкість, уважно роздивляючись все довкола, — так, саме на потрібний корабель. Просто у відчинений люк. Зараз зроблю ще один круг і підкрадуся, коли чоловік буде в кораблі.

Я проїхала повз, раз у раз зиркаючи у дзеркало заднього огляду. Біля кишки, що з’єднувала корабель із терміналом, висіла табличка. Прочитавши написане, я усміхнулася. Корабель вирушав на Планету Квітів. Це доля.

Чоловік зник у кораблі, і я повільно розвернулася.

— Приготуйтеся, — прошепотіла я і зупинилася в тіні циліндричного крила сусіднього корабля, за три-чотири фути від вантажівки. Неподалік, біля старої злітно-посадкової смуги, працювало кілька людей. У темряві ночі ще одна постать — моя — легко загубиться.

Я заглушила двигун і вистрибнула з машини, намагаючись поводитися невимушено, так ніби роблю свою звичну роботу. Обійшла фургон і зі скреготом відчинила багажник. Кришка контейнера світилася червоним — це означало, що всередині є душа. Я обережно підняла свою тендітну ношу й захлопнула багажник.

Я намагалася не пришвидшувати кроку, наближаючись до кузова вантажівки. Однак дихання прискорилося само собою. Здалося, тут небезпечніше, ніж у цілильні, і я розхвилювалася. Чи захочуть люди отак ризикувати своїм життям?

«Не забувай, що я там буду. Якщо хочеш, я сама це робитиму. А може, ти все-таки передумаєш?»

«Дякую, Мел».

Довелося докласти зусиль і не озиратися на відчинений люк, у якому зник чоловік. Я обережно поставила контейнер на саму гору стосу. Серед сотень таких самих ніхто його й не запримітить.

— Прощавай, — прошепотіла я. — Нехай із наступним носієм тобі поталанить більше.

І з цими словами я дуже повільно рушила до фургона.