Розділ 41 Утеча

Утеча

Три дні Іян просидів зі мною в темряві.

Тільки виходив на кілька хвилин по харчі й воду. Спочатку Іян їв, хоча я відмовлялася. Зрозумівши, що я не торкаюся своєї таці не через втрату апетиту, він також припинив їсти.

Під час нетривалої відсутності Іяна я справляла свої природні потреби, які не могла ігнорувати, — на щастя, тут був смердючий струмок. А оскільки я й далі голодувала, скоро потреба зовсім зникла.

Я не могла не спати, але не намагалася вкластися зручно. В перший день, коли я прокинулася, моя голова лежала в Іяна на колінах. Я одразу ж відскочила від нього, затремтівши так, що більше він на таке не наважувався. Відтак я спала, притиснувшись до каміння, а щойно прокидалася, скручувалася калачиком на долівці.

— Будь ласка, — прошепотів Іян на третій день — принаймні мені здавалося, що був уже третій день; у тихому темному місці неможливо було стежити за часом.

Я знала, що переді мною стоїть таця з їжею. Іян підсунув її ближче, аж поки та не торкнулася моєї ноги. Я сахнулась.

— Будь ласка, Вандо. Будь ласка, поїж.

Він потягнувся до мене, але відсмикнув руку, коли я відсторонилася.

— Будь ласка, я не хочу, щоб ти ненавиділа мене. Вибач! Якби я знав… Я б їх зупинив. Я не дозволю, щоб таке повторилося.

Іян їх не зупинить. Він один, а їх багато. Крім того, Джаред казав, що раніше Іян не мав нічого проти. А я — ворог. Навіть у найбільш чутливих і співчутливих людей їхнє обмежене милосердя поширюється лише на своїх.

Я знала, що Док нізащо навмисно не завдасть фізичного болю іншій людині. Він такий чутливий, що болю навіть бачити не може. Але що такс гусінь, стоніг? Навіщо Докові перейматися стражданнями дивної інопланетної істоти? Хіба йому важко вбити немовля — повільно розтинати його на шматки, — адже в того немає рота, воно не здатне плакати?

— Треба було тобі сказати, — прошепотів Іян.

Хіба щось змінилося б, якби я почула про те, що сталося, а не побачила понівечені останки на власні очі? Невже від цього біль був би слабшим?

— Поїж, будь ласка.

Знову запала тиша. Якийсь час ми сиділи мовчки — може, годину чи дві.

Іян підвівся й тихо вийшов.

В ту мить я не відала, що саме почуваю. Я ненавиділа тіло, до якого була прив’язана. Але чому відсутність Іяна засмутила мене? Я ж так прагнула самотності! А тепер, коли я її отримала, мені боляче? І закортіло, щоб чудовисько повернулося назад, хоча це геть неправильно.

Я недовго залишалася на самоті. З темряви долинуло приглушене насвистування, і я одразу впізнала Джеба — чи то Іян привів його, чи він прийшов сам і чекав, поки Іян вийде з печери. За кілька кроків від мене насвистування припинилося. У темряві щось клацнуло, і в очі вдарило жовте світло. Я закліпала.