Розділ 30 Обмеження

Обмеження

— Мел? — повторив Джаред, і в голосі була щира надія, хай як він цього не хотів.

Запізніла реакція — на мене накотила нова хвиля схлипів.

— Мел, ти ж знаєш, я зробив це для тебе. Ти знаєш. Не для Ван… не для тієї істоти. Ти ж знаєш, що я цілував не її.

Схлипування переросли в стогін. Ну чому я не можу замовкнути? Я спробувала затамувати подих.

— Якщо ти тут, Мел… — Джаред завагався.

Мелані не сподобалося оте «якщо». З грудей прорвався схлип, і я задихано ковтнула повітря.

— Я кохаю тебе, — мовив Джаред. — Навіть якщо тебе тут немає, навіть якщо ти не чуєш… Я тебе кохаю.

Я знову затамувала подих і так сильно прикусила губу, що та закривавилася. Фізичний біль не допоміг так, як я сподівалася.

В коридорі стало тихо, і в норі також, а я аж посиніла від задухи. Я напружила слух — просто чути. Не думати. Але було тихо.

Тіло завмерло в жахливій позі: голова з самого низу, права щока притиснута до кам’яної долівки. Плечі впиралися в зім’ятий край коробки, при цьому праве плече було вище за ліве. Ноги вигнулися під незвичним кутом, а права литка торкалася стелі. Після зіткнення з коробками тіло було в синцях — я просто-таки відчувала, як вони виступають на шкірі. І знала, що доведеться довго пояснювати Іяну та Джеймі, що це я сама забилася, — та як? Що казати, як переконувати? Як пояснити, що Джаред поцілував мене, бо вирішив провести на мені дослід, мов на піддослідному щурові, якого б’ють струмом заради того, щоб поспостерігати за його реакцією?

І скільки ще мені тут сидіти? Шуміти не хотілося, але спина, здавалося, от-от не витримає і зламається. З кожною секундою терпіти біль ставало дедалі важче. Ще трохи — і я стогнатиму. Тоненький схлип уже підкотив до горла.

Мелані не було чого сказати. Спершу слід упорядкувати полегшення і лють. Нарешті Джаред заговорив до неї, визнав її існування. Сказав, що кохає її. Але поцілував мене. Вона силкувалася переконати себе, що не варто ображатися, сама собі доводила, що той поцілунок нічого не означав. Проте її спроби не мали успіху. Її внутрішній монолог не призначався для мене, але я його чула.

Вона зі мною не розмовляла — як підлітки в школі. Повернулася до мене спиною.

Чи не вперше я на неї розізлилася. Не так, як на початку, коли боялася її присутності й воліла, щоб вона забралася з моєї голови. Ні, я відчувала, що мене теж зрадили. Як може вона звинувачувати в тому, що сталося, мене? Де тут здоровий глузд? Хіба я винна в тому, що закохалася через спогади, якими вона мене закидала, що скорилася цьому непокірному тілу? Я непокоїлася, що їй болить, натомість їй на мене було наплювати. Вона ще й зловтішалася. Зла, як усі люди.

По моїх щоках покотилися тихі сльози. Мені не давала спокою ворожість Мелані.

І я вже не могла терпіти ні синців, ні болю в спині. Це була остання крапля.

— Ох! — прохрипіла я, вперлася в стіну і відштовхнула коробки, щоб бодай якось випростатися.

Байдуже, скільки шуму від мене, — я хочу на волю. Я присягнулася сама собі, що більше ніколи не залізу в цю нору — швидше помру. В прямому сенсі слова.