Розділ 23 Зізнання

— Привіт, Везе, — привітався до нього Іян.

Без мовчки дивився, як ми проходимо повз. Іян засміявся.

Потім нам стрівся Док.

— Добридень, Доку, — сказав Іян.

— Привіт, — кивнув Док, тримаючи в руках чималий кавалок тіста. Його сорочка була вимащена грубим темним борошном. — Доброго ранку, Джебе. Доброго ранку, Вандо.

— Доброго ранку, — відповів Джеб.

Я нерішуче кивнула.

— Побачимось, — сказав Док, поспішаючи далі зі своєю ношею.

— Ванда? Цікаво, — промовив Іян.

— Моя ідея, — сказав Джеб. — По-моєму, їй пасує.

— Цікаво, — повторив Іян.

Нарешті ми дісталися північно-східного поля, де всі мої сподівання одразу згинули.

Там було більше народу, ніж в усіх коридорах разом узятих, — п’ятеро жінок і п’ятеро чоловіків. Усі вони, певна річ, завмерли і скривились.

— Не звертай уваги, — пробубонів до мене Джеб.

І спокійно підійшов до купи реманенту попід стіною та, запхнувши рушницю за пасок, узяв сапу і два заступи.

Опинившись так далеко від Джеба, я почувалася беззахисною. За крок від мене стояв Іян — я чула його дихання. Усі в печері, тримаючи реманент напереваги, продовжували спопеляти мене злісними поглядами. Важко було не помітити, що сапами й мотиками, якими вони довбали землю, можна легко забити людину. А з виразів їхніх облич мені здалося, що я не одна це зауважила.

Джеб простягнув мені заступ. Я схопилася за гладенький, затертий дерев’яний держак, відчуваючи його вагу. Після жаги крові, яку я побачила в людських очах, важко було не думати про нього як про зброю. Але мені це не подобалося. Навряд чи я зможу здійняти на когось заступ, навіть захищаючись.

Іянові Джеб дав сапу. Гострий чорнений метал здавався у його руках смертельно небезпечним. Мені довелося зібрати всю силу волі, аби не кинутися тікати.

— Ходім на отой дальній клапоть.

Принаймні Джеб обрав не такий людний куток довгої сонячної печери. Іян заходився довбати затверділі грудки землі. Я тим часом вивертала землю, а Джеб ішов слідом, розбиваючи груддя.