Розділ 23 Зізнання

Джеймі обвив мене руками за стан і пригорнувся до мене. Ми довго так лежали, а потім він прошепотів:

— Я люблю тебе, Мел.

— Вона теж тебе любить. І така щаслива, що ти тут, у безпеці!

Він довго мовчав, аж поки сльози на моїх щоках не висохли, лишивши по собі сіль. Я вже думала, що Джеймі заснув, аж тут він запитав:

— Це з усіма так? Усі залишаються?

— Ні,— сумно відповіла я. — Ні, Мелані особлива.

— Вона сильна і хоробра.

— Дуже.

— Як ти гадаєш… — він глибоко вдихнув, — як гадаєш, може, татко також лишився?

Я ковтнула, намагаючись проштовхнути клубок у горлі. Марно.

— Ні, Джеймі. Ні, не думаю.

— Чому?

— Тому що він навів на вас шукачів. Власне, не він, а душа всередині нього. Якби твій татко лишився, то ніколи б цього не допустив. Твоя сестра так і не дозволила мені підгледіти, де ваша хижка. Довгий час вона взагалі приховувала твоє існування і привела мене сюди лише після того, як переконалася, що я не завдам вам шкоди.

Ось, усе вибовкала. Лише замовкнувши, я збагнула, що лікар більше не хропе. З його боку не долинало жодних звуків. Халепа. Я подумки вилаяла себе.

— Нічого собі,— вигукнув Джеймі.

У відповідь я прошепотіла йому на вухо, щоб лікар не міг підслухати:

— Так, Мелані дуже сильна.

Джеймі напружився, а потім глянув крізь круглий прохід у темний коридор. Він, певно, теж усе збагнув, тому що наблизився до мого вуха і прошепотів іще тихіше:

— Навіщо тобі це? Чому ти боїшся завдати нам шкоди? Як так?

— Не хочу вас кривдити.