Розділ 23 Зізнання

— Мерщій, хлопче.

Джеймі знову подивився на мене, а потім розвернувся і зник у коридорі.

— Ну що ж, — сказав Джеб, тільки-но ми лишилися наодинці.— Гадаю, ми з тобою вже достатньо поняньчились. Я чоловік зайнятий, і всі зайняті — надто зайняті, аби гратися тут із тобою у вартових. Отож сьогодні підеш зі мною на роботу.

Моя щелепа мимоволі відвисла.

Він дивився на мене без натяку на посмішку.

— Ти чого лякаєшся? — пробурчав він. — Усе буде гаразд, — і погладив рушницю. — Мій дім — не притулок для немовлят.

З цим я не могла посперечатися. Я кілька разів глибоко вдихнула, аби заспокоїти нерви. Кров із такою силою гепала у вухах, що я ледве чула Джебів голос.

— Ну ж бо, Вандо. День спливає.

Він розвернувся і рушив геть із кімнати.

На мить я завмерла, а потім поквапилася навздогін. За першим рогом Джеба вже не було — значить, не блефує. Я прискорила крок, боячись на когось наскочити у цьому густо населеному крилі, й наздогнала Джеба перед складним розгалуженням тунелів. Коли я порівнялась із ним і сповільнила крок, він навіть не глянув у мій бік.

— Час засіяти північно-східне поле. Ми ще не обробили землі. Сподіваюся, ти не білоручка. Потім помиєшся. Тобі це не завадить, — він підкреслено поморщив носа, а тоді розсміявся.

Я почервоніла, але вирішила не зважати на його слова.

— Я не білоручка, — пробурмотіла я. Наскільки пам’ятаю, північно-східне поле розташоване оддалік — можливо, окрім нас, там нікого не буде.

Коли ми дістались великої печери, назустріч почали траплятися люди. Усі вони, як завжди, дивилися на нас розлючено. Я вже більшість упізнавала: підстаркувату жінку з довгою чорною косою, в якій уже майнула сивина (вчора ця жінка займалася поливом), а поруч із нею — приземкуватого чоловіка з круглим черевцем, ріденьким русявим волоссям та рум’яними щічками. А оця атлетичної статури жінка з карамельно-коричневою шкірою саме зав’язувала на черевикові шнурок, коли посеред білого дня з’явилась я. Ще одну смаглявку з повними губами й сонними очима я бачила на кухні з двома чорнявими дітлахами — може, це її діти? А ось і Меґґі — вона люто зиркнула на Джеба, а від мене відвернулася. Ось блідий, хворобливий на вигляд сивий чоловік, якого я точно раніше не бачила. І, нарешті, Іян.

— Добридень, Джебе, — привітно мовив він. — Що робите?

— Збираюсь копати східне поле, — буркнув Джеб.

— Допомога треба?

— Ділом займись, — промовив Джеб.

Іян сприйняв це за згоду і пристроївся позаду мене. Мені мов приском шкіру обсипало — я спиною відчувала його погляд.

Ми проминули юнака, на вигляд не набагато старшого за Джеймі,— на оливковому лобі його темне волосся стирчало як дріт.