Розділ 23 Зізнання

— Якщо я тебе про щось запитаю, скажеш мені правду?

Тепер прийшла моя черга вагатися.

— Ну, не знаю… — ухилилась я.

— Це ти точно знаєш. Коли ми розмовляли… я і Джеб… він мені дещо розповів. Так, то його домисли, але я хочу знати, наскільки він правий.

Я гостро відчула присутність Мелані у голові.

Шепіт Джеймі був тихішим за моє дихання — я ледве його чула.

— Дядько Джеб вважає, що Мелані досі жива. Тобто, що вона живе в тобі.

«Мій Джеймі», — зітхнула Мелані.

Нікому з них я нічого не відповіла.

— Не знав, що таке може бути. Чи не може? — голос його обірвався — він стримував сльози. Джеймі не з тонкосльозих, але сьогодні, уже вдруге за день, я довела його до сліз. Біль пронизав мені груди.

— Таке може бути, Вандо?

«Скажи йому. Будь ласка, скажи йому, що я його люблю».

— Чому ти не відповідаєш? — тепер уже Джеймі плакав по-справжньому, хоч і намагався приглушити ридання.

Перехилившись через вузький прохід між ліжком і матрацом, я поклала руку йому на груди, що здригалися від плачу, і, притулившись до його волосся, відчула на своїй щоці його гарячі сльози.

— Мелані й досі жива, Вандо? Скажи, будь ласка.

Може, він усього-на-всього інструмент у вправних руках інших. Може, старий навмисно підіслав його до мене. Джеб кмітливий — одразу збагнув, з якою легкістю Джеймі пробивається крізь мою оборону. Джеб, мабуть, шукає підтвердження своїй теорії і абсолютно не гребує методами. Але що він робитиме, коли дізнається небезпечну правду? Як використає інформацію? Не думаю, що оберне її проти мене, проте чи можу я довіряти власним судженням? За своєю природою люди брехливі й підступні. Як передбачити Джебові темні плани, коли нам, душам, таке не притаманне?

Тіло Джеймі й далі здригалося.

«Він страждає», — волала Мелані, безрезультатно б’ючись під панциром мого контролю.

А, нехай! Якщо я помиляюсь, то не зможу звинувачувати Мелані. Бо точно знаю, чиї вуста промовляють зараз:

— Вона обіцяла, що повернеться, правда ж? — тихенько проговорила я. — А хіба Мелані колись порушувала обіцянки?