Розділ 23 Зізнання

Дивлячись, як по Іяновій блідій шкірі піт стікає — за кілька хвилин роботи під палючим світлом дзеркал він зняв сорочку — і слухаючи важке сапання Джеба, я збагнула, що моя робота — найлегша. Закортіло важчого завдання — яке б цілковито мене захопило. Бо від найменшого руху сусідів я сахалась і здригалася.

Іянова робота була мені не до снаги — я не маю таких м’язистих рук, щоб трощити скам’янілу землю. Тому я вирішила взяти на себе частину Джебової роботи і стала не тільки перевертати землю, а розбивати грудки навпіл. Це трохи допомогло — вимагало чимало сил, і я зосередилася на роботі й не поглядала по боках.

Час від часу Іян приносив нам воду, адже низенька білява жінка, яка мала розносити воду (я бачила її вчора на кухні), нас ігнорувала. Щоразу Іян приносив води для трьох. Мені не давала спокою ця крута переміна у його ставленні до мене. Невже він справді більше не хоче моєї смерті? Чи просто виглядає слушної нагоди?.. Вода тут і завжди була дивна — сірчаста і затхла, але зараз її смак видався мені підозріливим. Я силкувалась не піддаватися параної.

Важка праця допомогла: я більше не роззиралася, а в голову не лізли дурні думки. Я навіть не помітила, як ми закінчили останній ряд, і зупинилася лише тоді, коли зупинився Іян. Він потягнувся і, піднявши сапу над головою, випростав руки. Я сахнулася від піднятої сапи, але Іян навіть не помітив. Тут я зауважила, що вже ніхто не працює. Поглянувши на свіжоскопану землю, рівну по всій площині, я зрозуміла, що поле готове.

— Молодці,— голосно похвалив усіх Джеб. — Завтра будемо сіяти й поливати.

Печера сповнилася тихого брязкоту і дзвону реманенту — біля стіни знову виросла купа. Дехто перемовлявся невимушено, дехто напружено — через мене. Іян простягнув руку, аби забрати в мене заступ, і, віддаючи йому знаряддя, я відчула, як мій і без того кепський гумор погіршився далі нікуди. Без сумніву, Джебове «ми» стосувалося й мене також. Завтра буде так само важко, як і сьогодні.

Я кисло поглянула на Джеба, а він у відповідь усміхнувся. В тій усмішці було стільки самовпевненості, що я подумала: він знає, що я зараз відчуваю, і не лише знає, а й отримує від цього задоволення.

— До завтра, Вандо, — гукнув Іян із протилежного боку печери і сам до себе засміявся.

Усі голови обернулися до нього.