Розділ «4»

«Тоді попроси його не задавати дурних питань.»

Ми проїжджали крізь ще однин теплий лос-анджелеський день. На мамі була одна з її гарних суконь і чудовий капелюх. Коли мама наряджалася, вона завжди сиділа прямо і тримала шию нерухомо.

«Шкода, що в нас не достатньо грошей, щоб допомогти Джону і його родині,» сказала мама.

«Я не винен в тому, що в них нема й копійки за душею,» відповів батько.

«Татусю, Джон воював, так же як і ти. Думаєш, він не заслужив бодай чогось?»

«Він навіть не піднявся у рангу. А я став майстер-сержантом.[3]»

«Генрі, твої брати не можуть бути такими, як ти.»

«В них нема клятого запалу! Вони думають, що їх погодує земля!»

Ми проїхали трохи далі. Дядько Джон з родиною жили в тупиковій вуличці. Ми пройшлись потрісканим тротуаром до осілого ганку і батько натиснув на дзвінок. Той не задзвонив. Тоді він гучно постукав.

«Відчиняй! Поліція!» крикнув батько.

«Татусю, припини!» попросила мама.

Минув деякий час і двері привідкрили на ширину щілини. Потім ширше. Звідти виглянула тітка Анна. Вона була дуже худа, її щоки запали, а під очима були мішки. Темні мішки. Її голос був слабким, як і вона сама.

«О, Генрі… Кетрін… будь ласка, заходьте…»

Ми зайшли. Всередині було зовсім мало меблів. Там був маленький куточок, що слугував їдальнею, зі столом і чотирма кріслами і два ліжка. Батько з матір’ю сіли в крісла. Двоє дівчаток, Кетрін та Бетсі (я дізнався їх імена пізніше) стояли біля раковини й по черзі намагалися вишкребти трохи горіхового масла з уже майже порожньої банки.

«У нас щойно був обід,» сказала тітка Анна.

Підійшли дівчатка, тримаючи по шматку білого хліба, намащених тонким шаром горіхового масла. Вони все ще заглядали до банки й намагалися вишкребти звідти ще хоч трохи.

«А де Джон?» запитав батько.

Тітка стомлено сіла. Вона була дуже блідою і здавалася надзвичайно слабкою. Її сукня була брудною а волосся розпатланим, тьмяним і немитим.

«Ми чекаємо на нього. Його давно вже не було.»

«Куди він пішов?»