Розділ «47»

«Послухай, Чінаскі…»

«Так?»

«Останнє слово тут завжди за мною. Второпав?»

«Ага.»

«Добре. Тут прийшло замовлення з відділу чоловічого одягу.»

Він дав мені лист замовлення.

«Знайди ці товари, достав їх, отримай підпис і повертайся.»

Відділом чоловічого одягу керував містер Джастін Філіпс-молодший. Це був люб’язний і ввічлививй молодий чоловік десь близько двадцяти двох. Він тримався прямо, мав темне волосся, чорні очі й пухкі губи. Прикра відсутність у нього скул була майже непомітною. Він був блідий і завжди носив чорний костюм та ідеально наркохмалені сорочки. Всі продавщиці любили його. Він був чутливий, розумний і дотепний. Правда, в ньому було щось неприємне, певно це передалося йому від когось із родичів. Він був єдиним, хто порушив традицію й заговорив зі мною. «Ці огидні шрами на твоєму обличчі, ти певно соромишся їх, чи не так?»

Поки я підходив до відділу, містер Джастін Філіпс стояв, як завжди прямо й дещо нахиливши голову, як він це часто робив, так ніби розглядав щось таке, чого решта не бачить. Він умів бачити щось. Певно, я просто не впізнав у ньому породу. Очевидно, що він був вищий цього оточення. Класно робити так і отримувати за це гроші. Мабуть  це саме те, що так подобалось керівництву і продавщицям. Він просто був людиною занадто хорошою для цієї роботи, та все-ж, виконував її.

Я підійшов. «Ось ваше замовлення, пане Філіпс.»

Здалося, ніби він не помічавв мене, бо був зайнятий чимось іншим. Я виклав товари на прилавок, а він так і продовжував дивитися в якусь точку прямо над дверима ліфта.

Раптом я почув смішок когось із золотих хлопчиків і озирнувся. До крамниці зайшов гурт хлопців, що вчилися зі мною в Челсі. Вони приміряли светри, сорочки і ще всіляки речі. Я знав їх лише наглядно, за чотири роки в школі ми жодного разу не розмовляли. Їхнім лідером був Джимі Ньюхол. Він був півзахисником нашої футбольної команди, непереможної протягом трьох років. У нього було золоте волосся, що відбивало сонячне проміння або ж світло лампи в класі. Він мав товсту, міцну шию, над якою сиділо ідеальне обличчя юнака зі скульптури якогось видатного майстра. Все було таким, як воно і повинно бути: ніс, лоб, підборіддя, все ідеально. І тіло також було досконалим. Решта хлопців з його гурту були не такими ідеальними, як він, та не набагато гіршими. Вони стояли примірюючи светри й сміялися, готуючись піти до U.S.C. чи Стенфорду.

Джастін Філіпс підписав мою форму. Я саме прямував до ліфту, як раптом почув голос:

«ГЕЙ, СКІ! СКІ, ТОБІ ЛИЧИТЬ ТВОЯ УНІФОРМА!»

Я зупинився, розвернувся й махнув їм рукою.

«Погляньте-но на нього! Найкрутіший хлопець у місті з часів Томі Дорзі![19]»

«Та проти нього Гейбл просто водопровідник.»

Я зупинив свого возика й підійшов до них. Я не знав, що буду робити. Я зупинився й поглянув на них. Мені вони ніколи не подобались. Можливо хтось ними і захоплювався, проте не я. У їхніх постатях було щось жіночне. Їхні тіла були м’якими, не загартованими вогнем. Вони були просто прекрасним нічим. Мене від них нудило. Я їх ненавидів. Вони були частиною кошмару, що завжди переслідував мене у різних подобах.

Джимі Ньюхол вишкірився. «Слухай, хлопче, а чому ти ніколи не пробувався до команди?»

«Мені це не було потрібно.»