Розділ «29»

“Тут усім на 8:30.”

Там чекало ще 45 чи 50 чоловік.

“Так, як я є в списку, може я прийду за кілька годин, коли будуть лікарі.”

“Якщо підете зараз, вас автоматично викреслять з прийому на сьогодні. Вам доведеться прийти завтра, якщо хочете полікуватись.”

Я повернувся і сів на стілець. Решта не протестували. Там було мало руху. Іноді поряд проходило сміючись кілька сестер. Якось поруч провезли чоловіка у кріслі. Обидві його ноги були загіпсовані й у нього не було одного вуха. Посередині була просто чорна дірка, розділена на маленькі секції так, ніби павук сплів там павутину. Минали години. Перевалило за полудень. Ще одна година. Дві години. Ми все сиділи й чекали. Раптом хтось промовив, “Он іде лікар!”

У кімнату для огляду зайшов лікар і зачинив за собою двері. Ми всі приготувались. Нічого. Увійшла сестра. Ми чули її сміх. Вона вийшла. П'ять хвилин. Десять. Вийшов лікар зі списком у руці.

“Мартінез?” запитав лікар. “Хосе Мартінез?”

Старий мексиканець підвівся й підійшов до лікаря.

“Мартінез? Мартінез, як ти, старий?”

“Погано, лікарю... Мабуть вмираю...”

“Ясно... заходь...”

Мартінез довго не виходив. Я підняв газету й спробував читати. Та всі думали лише про Мартінеза. Хто буде після нього.

Почувся його крик. “АААА! АААА! ПРИПИНІТЬ! СТІЙТЕ! АААА! ПОМИЛУЙТЕ! ГОСПОДИ! СПИНІТЬСЯ!”

“Ще трішки, це не боляче...” заспокоював його лікар.

Мартінез знову закричав. До кімнати забігла сестра. Запала тиша. Все, що нам було видно — це тінь у напіввідчинених дверях. Потім туди забіг санітар. Мартінез почав видавати булькаючі звуки. Його вивезли на каталці. Сестра і санітар покотили його коридором крізь двері. Мартінез був накритий простирадлом, проте він не був мертвим, тому що обличчя було відкрите.

Лікар залишався в кімнаті ще протягом десяти хвилин. Потім він знову вийшов зі списком.

“Джеферсон Вілліамс?” запитав він.

Ніхто не озвався.

“Тут є Джеферсон Вілліамс?”

У відповіль тиша.