Розділ «29»

“Цей сучий син не хоче видужувати,” сказав їй батько. “За що мене покарано таким бездарним сином?”

Мати втратила свою роботу. Батько все ще кудись їздив щоранку, вдаючи, ніби йде на роботу. “Я інженер,” казав він людям. Він завжди хотів бути інженером.

Мене приписали до окружної лікарні загального типу. Мені дали довгу білу картку. Я взяв її й сів у трамвай номер 7. Проїзд коштував сім центів (або чотири талони на четвертак).  Я пробив свій талон і пішов на заднє сидіння. Мені було призначено на 8:30.

Через кілька кварталів до трамваю увійшла жінка з маленьким хлопчиком. Жінка була товстою, хлопчик виглядав десь на чотири роки. Вони сіли за мною. Я дивився у вікно. Ми їхали вулицею. Мені подобався сьомий трамвай. Він їхав швидко, погойдуючись у сонячному промінні.

“Мамо,” почув я голос хлопчика, “а що у дяді з обличчям?”

Жінка не відповіла.

Хлопчик знову запитав її.

Вона не відповіла.

Хлопчик закричав, “Мамо! Що у дяді з обличчям?”

“Замовкни! Я не знаю, що у нього з обличчям!”

В лікарні я підійшов до реєстрації й мені сказали піднятися на четвертий поверх. Там сестра записала моє ім'я і сказала почекати. Пацієнти сиділи на зелених металевих стільцях у два ряди й дивилися одне на одного. Мексиканці, білі й чорні. Не вистачало тільки азіатів. Не було чого читати. У декого з пацієнтів були вчорашні газети. Там були люди різного віку, товсті й худі, високі й низькі, старші й молодші. Ніхто не розмовляв. Всі виглядали дуже стомленими. Санітари снували коридором, іноді пробігала сестра та не було видно жодного лікаря. Пройшла година, дві. Нікого не викликали. Я встав і пішов пошукати фонтанчик з питною водою. Я заглядав у маленькі кімнати для огляду хворих. Там нікого не було, ні лікарів, ні пацієнтів.

Я підійшов до реєстрації. Сестра дивилася у велику товсту книгу з іменами. Задзвонив телефон. Вона відповіла.

“Лікаря Менена ще немає.” Вона поклала слухавку.

“Перепрошую,” сказав я.

“Так?” запитала сестра.

“Лікарів ще нема. Можна мені прийти пізніше?”

“Ні.”

“Але ж тут нікого нема.”

“Лікарі на виклику.”

“Але ж мені призначено на 8:30.”