Розділ «29»

(«Не подобається мені таке велетенське небо. Та коли я протримаюся ще трішечки, то буду вдома. А якщо вони дізнаються, що я жива, то просто кинуть мене тут, і я ніколи не дістануся додому сама й потемки»).

Поклавши Ді на інглсайдськім ґанку, Пенні дременули геть. Ді боялася очуняти надто рано, та врешті-решт непевно звела повіки. Так, вона була вдома — аж не йняла віри, що це правда. Вона повелася дуже, дуже нечемно, хоч мала несхитну певність, що віднині завжди слухатиме маминих настанов. Ді сіла, і сходами до неї нечутно підступив Миршавко, муркочучи й намагаючись потертись об її ногу. Вона вхопила його в обійми й пригорнула — він був такий теплий, живий і дружній. Потрапити в спальню їй, очевидно, не вдасться — без тата Сьюзен замикала всі двері, а будити її о такій порі Ді не насмілилася. Та їй було байдуже. Червнева ніч була холодна, проте Ді не зважала: авжеж, вона скулиться в гамаку, пригорнувши Миршавка й знаючи, що тут, зовсім поряд із нею, Сьюзен, хлопці, Нен і рідний дім.

Який незвичний цей світ уночі! Невже всі в ньому сплять, окрім неї? Великі білі троянди на кущі попід ґанком у темряві здавалися людськими личками. Дружньо й затишно пахла м’ята. У саду мерехтіли вогники світляків. Що ж, тепер і вона зможе похвалитися, що спала надворі всю ніч.

Але цьому не судилося статися. Дві темні фігури зайшли у ворота й наблизилися стежкою до будинку. Гілберт поліз у кухонне вікно, щоб відімкнути двері зсередини, Енн піднялася на ґанок і спантеличено втупилася в горопашну дитину, що сиділа там з Миршавком в обнімку.

— Мамо… о, мамо! — Ді кинулася до неї, у рідні й безпечні обійми.

— Ді, мила, що сталося?

— О, мамо… я була нечемна… але мені дуже прикро… а ви були праві… Ба така жахлива… та я гадала, що ви повернетеся тільки завтра…

— Татові зателефонували з Лобриджа — завтра оперуватимуть пані Паркер, і лікар Паркер попросив його приїхати. Отож ми сіли на вечірній поїзд і прийшли пішки зі станції. А тепер розкажи мені все.

Ді, плачучи, переказала всю історію, доки Гілберт заліз у будинок і відімкнув вхідні двері. Він був певен, що зробив це надзвичайно тихо, проте Сьюзен, яка, пильнуючи безпеку Інглсайду, могла почути писк кажана, уже спускалася вниз, кульгаючи, у халаті поверх нічної сорочки.

Вигуки й виправдання ринули зливою, та Енн урвала їх.

— Ніхто не винуватить вас, люба Сьюзен. Ді повелася дуже нечемно, але вона це знає, і, безсумнівно, уже покарана. Даруйте, що ми розбудили вас. Негайно ляжте знову в ліжко, а лікар Блайт огляне вашу ногу.

— Що ви, пані Блайт, дорогенька — хіба ж я могла заснути, знаючи, куди пішло це сердешне дитя? І, попри всяку ногу, зараз я заварю вам по чашці чаю.

— Мамо, — озвалася Ді зі своєї власної білої подушки, — тато колись був із вами жорстокий?

— Жорстокий? Зі мною? Та що ти, Ді…

— Пенні сказали… сказали, що він лупцював вас…

— Доню, ти вже збагнула, що за люди ці Пенні, тож викинь із голови все, що вони сказали. Дурні плітки трапляються, і то незрідка — їх вигадують такі, як Пенні. Не журися цими думками, маленька.

— Ви будете сварити мене вранці, мамо?

— Ні. Я думаю, ти вже мала собі науку. А тепер спи, моє золотко.

«Мама така мудра», — думала Ді, засинаючи. Проте Сьюзен, мирно вклавшись у ліжко й зручно вмостивши перебинтовану ногу, сказала собі:

— Уранці треба буде розшукати густий гребінець; а щойно я стріну прекрасну панночку Дженні Пенні — так її відшмагаю, що до скону затямить.