Розділ «29»

— Ти не та, ким я вважала тебе, Ді Блайт, — розчаровано мовила Дженні.

Та перш ніж Ді встигла відповісти, у кімнату влетіли Джордж-Ендрю й Керт. На обличчі Джорджа-Ендрю була бридка маска з велетенським носом. Ді скрикнула.

— Чого вищиш, як недорізане порося? — огризнувся Джордж-Ендрю. — Ану поцілуй нас на добраніч.

— Не поцілуєш — то ми замкнемо тебе в коморі, а там повно щурів, — докинув Керт.

Джордж-Ендрю ступив назустріч Ді, що знову закричала й відсахнулася. Маска жахала її. Діана знала, що то всього-на-всього Джордж-Ендрю, і не боялася його; але ж вона помре, якщо ця жахлива маска підсунеться ближче… Аж ось, у ту мить, коли страшний довгий ніс ледь не торкнувся її обличчя, Ді перечепилася через ніжку стільця й упала горілиць на підлогу, торохнувшись головою об гострий кут ліжка Герті й Аннабел. Кілька хвилин вона лежала непритомна з міцно заплющеними очима.

— Вона вмерла… вона вмерла! — шморгнув носом Керт, готовий заплакати.

— Ох, і відшмагають тебе, Джордже-Ендрю, якщо ти вбив її, — мовила Аннабел.

— А може, вона тільки прикидається, — відповів Керт. — Посадовіть на неї черв’яка. У мене є отут, у бляшанці. Якщо вона лише прикидається, то оживе.

Ді чула це, хоч і боялася розплющитись. (Може, вони підуть і покинуть її саму, коли бояться, що вона вмерла. Та якщо вони посадовлять на неї черв’яка…)

— Штрикни її голкою. Якщо потече кров, то вона не мертва, — запропонував Керт.

(Краще вже голка, ніж черв’як!)

— Вона не вмерла… не може бути, щоб вона вмерла, — прошепотіла Дженні. — Ти просто налякав її й вона зомліла. Але якщо вона очуняє, то розверещиться на ввесь дім і дядько Бен дасть нам хльости. Дарма я запросила її, цю полохливу гуску.

— Може, віднесемо її додому, поки вона очуняє? — озвався Джордж-Ендрю.

(О, хай лиш вони віднесуть!)

— Ні — це надто далеко, — мовила Дженні.

— Недалеко — усього чверть милі коротшим шляхом. Візьмемо її за руки й ноги — ми з тобою, Керт і Аннабел.

Ні в кого, крім Пенні, не міг зринути такий задум, і ніхто, окрім них, не взявся б утілювати його навсправжки. Проте вони звикли робити все, що заманеться, а гніву й прокльонів голови сімейства слід було щонайпильніше уникати. Батько до певної міри не переймався їхнім вихованням, та коли вже вони передавали куті меду, тоді… начувайся!

— Якщо вона очуняє, доки ми будемо нести її — покинемо її й утечемо, — мовив Джордж Ендрю.

Утім, найменшої ймовірності, що Ді очуняє, все ж не було. Щасливий трепет охопив її, коли вона відчула, як її взяли за руки й за ноги. Четверо Пенні тихцем вислизнули надвір і рушили крізь луку, порослу конюшиною, попри гай і долу схилом пагорба. Двічі вони мусили покласти її на землю, щоб відпочити. Тепер вони не мали сумніву, що Ді мертва й воліли тільки віднести її додому так, щоб ніхто не бачив. Досі Дженні Пенні ані разу не проказала молитви, але в цю мить вона щиро молилася, щоб усі односельці спали. Якщо вони таки віднесуть Ді в Інглсайд, то потім зможуть присягнутися, що вона просто захотіла додому й пішла; а що сталося з нею далі — то вже не їхній клопіт.

Одної миті, доки Пенні снували цю змову, Ді наважилася розплющити очі. Сонний світ довкола здався їй чужим. Чорні потойбічні сосни височіли довкруж. Зорі глузували з неї.