Розділ «14»

Тітонька Мері-Марія взялася задмухувати свічки, одну по одній — неквапно й демонстративно. Так само неквапно й демонстративно вона розрізала торт і відклала ніж.

— А тепер — із твого дозволу, Енні, я піднімуся до себе. Такій літній жінці як я слід відпочити після стількох потрясінь.

Із шурхотом майнула спідниця тітоньки Мері-Марії. Із гуркотом упав трояндовий кошик, який тітонька Мері-Марія єдиним рухом скинула на підлогу. Із цокотом продзвеніли на сходах підбори тітоньки Мері-Марії. Із грюкотом зачинилися двері спальні тітоньки Мері-Марії.

Ошелешені гості їли свої шматки торта з усім апетитом, який спромоглися прикликати, у напруженій тиші, яку порушувала вряди-годи тільки розповідь пані Мартін про лікаря в Новій Шотландії, що отруїв кількох своїх пацієнтів, зробивши їм ін’єкцію дифтерійної палички. Решта, відчуваючи, що ця історія не демонструє вишуканого смаку, не підтримали її шляхетної спроби порятувати застільну бесіду, і всі пішли одразу, як це дозволили приписи доброго тону.

Спантеличена Енн кинулася до кімнати тітоньки Мері-Марії.

— Тітонько, та що сталося?

— Хіба конче треба було, Енні, всім оголошувати мій вік? І кликати Аделлу Кері… вона вмирала, так хотіла знати, скільки мені років!

— Тітонько, ми… ми лише хотіли…

— Не знаю, чого ви хотіли, Енні… але добре знаю одне — в усьому цьому є якась прихована мета. Я читаю твої думки, люба Енні… але розпитувати не буду… я лишу це на твоїм сумлінні.

— Тітонько, я мала намір лише потішити вас і влаштувати вам свято. Пробачте, я…

Тітонька Мері-Марія піднесла хустинку до очей і відважно всміхнулася.

— Авжеж, я пробачаю тобі, Енні. Але ти повинна розуміти, що після такої кривди — зумисної кривди — я не можу лишатися в цьому домі.

— Тітонько, невже ви не вірите, що…

Тітонька Мері-Марія підняла довгу, худу, вузлувату руку.

— Не говорімо про це, Енні. Я хочу спокою… тільки спокою. «Духа прибитого хто піднесе?»[9]

Надвечір Енн поїхала з Гілбертом на концерт, проте не можна сказати, що їй удалося насолодитися музикою. Гілберт, за висловом панни Корнелії, поставився до ранкового інциденту, «як найтиповіший чоловік».

— Так, вона завжди дратувалася натяками на свій вік. Батько був частенько кпив із неї. Я мав попередити тебе, але чомусь це вискочило в мене з пам’яті. Якщо вона їде — нехай собі.

«Відданість родині» завадила Гілбертові докинути: «На щастя».

— Не поїде вона, пані Блайт, дорогенька. То була б надто велика удача, — похитала головою Сьюзен.

Проте цього разу Сьюзен помилилася. Наступного ж дня тітонька Мері-Марія поїхала, великодушно пробачивши всім усе в мить прощання.