Розділ «Тиріон»

— А ти прикидаєшся таки непогано, — зауважив Тиріон, оглядаючи важку кольчугу, таку побиту дірками, наче її шашіль поїла. «Але яка шашіль точить залізо?» — Зрештою, прикинутися мертвим — це один зі способів пережити битву. А інший спосіб — добрий обладунок.

«Якого тут, на жаль, прикро бракує.» На Зеленозубі він бився у погано припасованих бляхах, які знайшов у обозі князя Листоброда, і глухому шоломі зі шпичаком, у якому виглядав так, наче йому на голову перекинули цебро помиїв. Тутешнє полкове залізо було ще гіршим — не лише старим і зібраним по нитці, але й побитим, потрісканим та крихким. «Цікаво, оце іржа чи висохла кров?» Він навіть понюхав, але відповісти не зміг.

— Осьо арбалет, — показала Копка.

Тиріон кинув погляд.

— Коливорот зі стременом не годиться — ноги в мене закороткі. Якби ж важіль…

Та правду кажучи, арбалета він не хотів — надто довго його було перезаряджати. Навіть якби Тиріон сховався біля нужника і чигав на ворога, що прийшов до вітру, то й тоді навряд чи устиг би випустити другу стрілу.

Натомість він узяв телепня, змахнув ним, поклав. «Заважкий.» Потім знехтував келепом (задовгим для своєї руки), буздуганом з залізними нютами (також заважким) і півдесятком мечів. Але зрештою знайшов клинок собі до смаку — підсайдачний кинджал з трикутним вістрям, хижий та гострий.

— Оцей годиться, — мовив Тиріон уголос.

Кинджал мав на собі трохи іржі, та від того ставав лише небезпечнішим. Тиріон знайшов годящі піхви зі шкіри та дерева і всунув клинок усередину.

— Маленький мечик для маленького мечника? — пожартувала Копка.

— Це підсайдачний кинджал, і роблено його для великого лучника. — Тиріон показав їй старого меча. — А ось меч. Спробуй його.

Копка узяла меча до рук, змахнула, насупилася.

— Такий важкий.

— Бо залізо важче за дерево. Зате рубонеш таким комусь по шиї — відлетить голова, а не диня. — Він забрав меча і роздивився краще. — Дешева криця. Геть визубрилася. Ось, бачиш? Беру свої слова назад. Щоб рубати голови, тобі потрібно щось краще.

— Я не хочу рубати голови.

— То не рубай. Бий нижче коліна. Литка, кісточка, жили під коліном… навіть велетень не встоїть, як не матиме на чім стояти. А коли велетні падають, то стають не вищі за тебе.

Копка, здавалося, зараз зарюмсає.

— Минулої ночі мені наснилося, що мій брат живий. Ми показували виставу перед якимось зацним паном, верхи на Хрумі та Купці, а люди кидали в нас троянди. Ми були такі щасливі…

Тиріон дав їй ляпаса. Зовсім кволого, найлегшим рухом зап’ястка, майже не доклавши сили. Навіть сліду на щоці не залишив. Але очі її все одно наповнилися слізьми.

— Якщо хочеш жити снами та мріями, то лягай і спи, — мовив він. — Але коли прокинешся, ми все ще будемо втікачами-невільниками посеред обложного війська. Хрума більше немає. Свині, певно, теж. Тепер знайди якусь броню, вдягни її і не зважай, що вона десь щипає. Лицедійство скінчилося. Бийся, ховайся, обсирайся — вибір твій. Але хай що ти вирішиш робити, роби це вбраною в залізо.