Розділ «Тиріон»

Копка торкнулася вдареної щоки.

— Не варто нам було тікати. Ми ж не сердюки. Хто при здоровому розумі винайме нас за бійців? А при Єззані було непогано. Зовсім непогано. Няньо бував жорстокий, але Єззан — ніколи. Ми ж були його, його…

— Рабами. Невільниками. Ти шукаєш цього слова?

— Невільниками, — повторила вона, зашарівшись. — Але особливими невільниками. От як Смакота. Його перлинками. Його улюбленцями.

«Улюбленими звірятками, — подумав Тиріон. — Яких він так любив, аж відіслав до ями левам на обід.»

Усе ж Копка не конче помилялася. Єззанові раби справді їли краще, ніж більшість селян у Семицарстві, а взимку на них навряд чекала голодна смерть. Невільники були рухомим майном — їх купували і продавали, шмагали і таврували, вживали для тілесних задоволень, парували одне з одним задля розплоду. Цим вони мало різнилися від собак чи коней. Та більшість вельмож не були жорстокі до собак чи коней. Нехай хтось гоноровитіший кричав, що радше помре вільним, ніж живе у неволі… але самим гонором кишені не натопчеш. Коли доходило до справи, такі люди стрічалися рідше, ніж драконові зуби — інакше світ не повнився б рабами. «Ще не бувало на світі раба, який сам не обрав бути рабом, — міркував карлик. — Нехай він має вибір лише між смертю та неволею… але хоч такий вибір йому лишається завжди.»

Тиріон Ланістер мав досить розуму, щоб не робити винятку і з себе. Наприпочатку його язик заробив йому кілька смуг на спині, але досить скоро карлик засвоїв науку, як догоджати Няньові та вельможному Єззанові. Джораг Мормонт опирався довше і лютіше, але і на нього зрештою чекала та сама доля.

«А Копка, вона…»

Копка шукала собі нового хазяїна від того дня, коли її брат Шажик наклав головою. «Їй потрібен хтось, щоб дбав про неї. І наказував, що робити.» Але сказати просто отак, не криючись, було б жорстоко. Натомість Тиріон мовив:

— Єззанові улюбленці теж не уникли блідої кобили. Вони усі мертві, усі до одного. Смакота пішла першою.

Бурий Бен Бросквин розповів йому, що їхній велетенський господар помер у день їхньої втечі. Проте ані полковник, ані Каспоріо, ані жоден інший сердюк нічого не знав про долю мешканців Єззанового вертепу покручів… та якщо Копка не вміла вдовольнитися правдою, Тиріонові неважко було і прибрехати.

— Якщо хочеш знову до неволі, я знайду тобі господаря, коли скінчиться війна. І злуплю з нього досить золота, щоб дістатися додому, — пообіцяв Тиріон. — Нехай якийсь милостивий юнкаєць подарує тобі новенький гарненький нашийничок зі щирого золота, з дзвіночками, що всюди тобі теленькатимуть. Але спершу треба якось пережити ту веремію, яка на нас насувається. Бо ніхто не купує мертвих мартоплясів.

— І мертвих карликів, — додав Мормонт. — Коли битва скінчиться, ми майже напевне годуватимемо хробаків. Юнкайці вже програли цю війну, хай не встигли ще втямити. Меєрин має піше військо Неблазних — найкраще у світі. А до них Меєрин має драконів. Трьох, якщо повернеться королева. А вона повернеться. Мусить повернутися. Наш бік складається з півсотні юнкайських паничів, кожен з яких вихваляється юрбою власних блазнів, ледве навчених тримати списи. Раби на дибах, раби у кайданах… я б не здивувався знайти серед них загони сліпих старців і слутавих дітей.

— Та знаю, — відповів Тиріон. — «Другі Сини» стоять на переможеному боці. Час їм перебігти знову, і то негайно.

Він вишкірився усмішкою.

— Залиш цю справу мені.