Розділ «Тиріон»

— Згожуся, ще й краще, ніж ти гадаєш, — підхопив Тиріон, не ковтаючи принади. — Маленький чоловічок з великим щитом змусить лучників божеволіти. Одного разу так мені сказав хлопець, кмітливіший за тебе.

— Працюватимеш з Каламарем, — буркнув Бурий Бен Бросквин.

— Працюватимеш при Каламарі, — виправив Каламар. — Вестимеш полкові книги, рахуватимеш гроші, писатимеш угоди і листи.

— Радо і охоче, — відповів Тиріон. — Полюбляю книги.

— А що тобі лишається робити? — пирхнув Каспоріо. — Ти на себе дивився? Куди тобі до бою?

— Колись я господарював над усіма збіжниками води і нечистот у Кастерлі-на-Скелі, — відповів Тиріон незворушно, без образ. — Деякі з них стояли забиті роками, а під моїм проводом потекли хутко та весело.

Він знову вмочив перо у чорнило. Ще з десяток розписок, і він буде вільний.

— Що як приставити мене наглядати за табірними дівками? Не можна, щоб чоловіки забивалися і не текли, хіба не так?

Бурий Бен жарту не схвалив.

— Тримайся від хвойд якнайдалі, — попередив полковник. — Вони мають бридкі хвороби та довгі язики. Ти не перший збіглий невільник, якого приймають до полку. Але й кричати про твою присутність на весь голос не варто. Нема чого швендяти там, де тебе можуть побачити. Сиди в наметі, скільки зможеш, і ходи до цебра, не до нужника — там надто багато очей. За межі табору без мого дозволу не потикайся. Можна вдягнути тебе у броню зброєносця і прикинутися, що твою дупу тримає при собі Джораг пуцьку розважати… але знайдеться хтось гостроокий, кого не обдуриш. От коли візьмемо Меєрин та рушимо на Вестерос, тоді швендяй у золоті та кармазині, скільки душа просить. А дотоді…

— Дотоді я сидітиму в траві мовчки, зайвого не писну. Маєте моє слово.

«Тиріон з дому Ланістер» — підписав він ще одного листа з химерними закарлючками. Цей пергамен лишався з купи останнім. На столі лежали ще три грамоти, на вигляд вельми відмінні від решти. Дві було змальовано на тонко виробленому телячому пергамені; в обидві були вже вписані імена. Каспоріо Хитромудрому — десять тисяч драконів. Те саме — Каламареві, справжнім ім’ям якого виявилося Тиберо Істаріон.

— Тиберо? — перепитав Тиріон. — На смак — майже ланістерівське ім’я. Ви, часом, не якийсь наш загублений родич?

— Можливо. Я теж завжди плачу борги. Така вона, скарбницька служба. Підписуй.

Тиріон підписав.

Розписка для Бурого Бена була останньою, написаною на сувої овечої шкіри. «Сто тисяч золотих драконів, п’ятсот морґ плодючої землі, замок і княжий титул. Оце загилив. Недешеві бросквини на цьому базарі.» Тиріон помацав свого рубця і подумав, чи не влаштувати виставу обурення і відрази. Бо коли небораку ґвалтують у сраку, то чекають, щоб хоч писнув раз чи другий. Було б йому вилаятися, обкласти усіх прокльонами, поскаржитися на грабунок, якусь хвилину пручатися, а тоді погодитися і підписати, не припиняючи буркотіння. Та карликові вже в печінках сиділо лицедійство і облуда, тому він скривився, підписав і віддав сувоя Бурому Бенові.

— Ваш прутень саме такий довгий та міцний, як оповідають у казках, — мовив Тиріон. — Вважайте мене, князю Бросквине, щиро і глибоко ним уграним.

Бурий Бен дмухнув на підпис.

— То добре, Бісе, що ми гарненько порозумілися. Ще й на спільне задоволення. А зараз тебе зроблять одним з нас. Ану, Каламарю, давай сюди книгу.

Книга була оправлена у шкіру, мала залізні завіси, а завбільшки була з обідню тацю. Між важкими дерев’яними обкладинками містилися імена і числа днів, що бігли в минуле більш як на сто років.