Розділ «Тиріон»

— Вдягнися. Начепи кобеняка з відлогою і не піднімай голови. Маємо виглядати двійком юних хлопчиків у полковій службі, якщо раптом нас побачать ловці рабів.

Смик чекав коло кухарського намету, жуючи кислолист. Карлики з’явилися вбрані у просторі кобеняки з каптурами на головах.

— Чув, ви двоє битиметеся за нас, — мовив осавул. — Мабуть, у Меєрині вже ноги обсцикають з переляку. Хтось із вас убивав людей?

— Я вбивав, — відповів Тиріон. — Бив, як мух, без ліку й жалю.

— Чим?

— Сокирою, кинджалом, влучним слівцем. Та найстрашніший я буваю з арбалетом.

Смик почухав стерню на щоці вістрям гака.

— Самостріл — хвацька штука. Багато людей з нього поклав?

— Дев’ятьох.

Принаймні стількох мав бути вартий його батько — ані одним не менше. Князь у Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, Щит Ланіспорта, Правиця Короля… чоловік, брат… батько, батько, батько.

— Дев’ятьох, — пирхнув Смик і виплюнув згусток червоного слизу. Цілив він, напевне, у землю коло Тиріонових ніг, але влучив йому просто в коліно. Певно, це була його думка про тих дев’ятьох убитих.

Пальці осавула були поплямовані червоним від соку кислолисту, який він невпинно жував. Вклавши два з них до рота, старий гучно свиснув.

— Гей, Кеме! Ходи сюди, сцяний вилупку!

Прожогом підбіг згаданий Кем.

— Веди пана та пані Біс до возів, хай Гатило знайде їм щось із полкового заліза.

— Гатило там, мабуть, п’яний валяється, — попередив Кем.

— То насци йому в пику, авжеж прокинеться.

Смик знову обернувся до Тиріона і Копки.

— Клятих карликів ми, дяка богам, до сього дня не тримали. А хлопчаків — тих повно було. Синки тієї шльондри чи цієї. Пустоголові сцикуни, що втекли з рідного дому по пригоди. Хвойдаки, що служили, іншим хлопцям дупи підставляючи. Джури-сироти та інший набрід. Щось із їхнього добра, мо’, й на карликів згодиться. Усе дрібне залізне шмаття, що тут є, з їхніх трупів якраз і знято. Але ж вам, лютим засранцям, до такого не звикати. То кажеш, дев’ять?

Смик струснув головою у сумнівах і пішов геть.