Розділ «Джон»

— Зламаного меча можна перекувати. І вбити ним когось.

— Вільний нарід не має ані писаних законів, ані князів та панів, — мовив Джон. — Але й вони люблять своїх дітей. Принаймні це ви маєте визнати.

— Нас не турбують їхні діти. Ми боїмося свавілля батьків, не синів.

— Я теж. Тому і наполіг на заручниках. — «Не такий я вже довірливий йолоп, за якого ви мене вважаєте… і не наполовину дичак, хай у які плітки ви вірите.» — Сто хлопчиків віком від восьми до шістнадцяти років. По синові од кожного ватажка і очільника, решту за жеребом. Хлопчики служитимуть джурами та зброєносцями, звільняючи наших братчиків для інших обов’язків. Дехто з часом може вирішити вдягти чорне. Траплялися й дивніші речі. Решта у кожному разі лишиться запорукою вірності їхніх батьків.

Північани перезирнулися.

— Заручники, кажете, — задумливо промовив Батько Норей. — І Тормунд погодився?

«Мусив або погодитися, або приректи своїх людей на смерть.»

— Кривава ціна, так він їх назвав, — відповів Джон Сніговій. — Але погодився її заплатити.

— Чому б не назвати? — Старий Кремінець постукав ціпком по кризі. — Ми завжди кликали вихованцями тих малих, яких Зимосіч од нас вимагала. Та розуміли, що насправді вони були заручниками. То й що? Кому гірше?

— Хіба що тим, чиї батьки розгнівили Королів Зими, — відповів Батько Норей. — Тих повернули додому коротшими на голову. Але ти мені ось що скажи, хлопче… якщо ці твої дичацькі друзі надумають нас обдурити, тобі стане духу зробити те, що ти муситимеш?

«Краще спитай Яноса Слинта.»

— Тормунд Велетнебій не стане випробовувати мою довіру. У ваших очах, князю Норей, я ще зелений хлопчик, та моїм батьком був Едард Старк.

Але великий шафар не вгамовувався.

— Ви сказали, ці хлопчики служитимуть зброєносцями. Авжеж пан воєвода не мають на думці навчати їх битися зі зброєю в руках?!

Джон спалахнув гнівом.

— Авжеж ні, пане великий шафарю — я посаджу їх шити мереживну білизну! Певно ж, вони будуть навчатися зі зброєю. Також збивати масло, рубати дрова, вигрібати стайні, виливати нічні горщики, бігати з листами… але у вільний від цих обов’язків час їх навчатимуть списа, меча і довгого лука.

Марш зачервонівся темнішою барвою.

— Хай князь-воєвода пробачать мені відверті слова, але м’якших я не знайду. Те, що ви пропонуєте, є ніщо інше, як зрада. Вісім тисяч років братчики Нічної Варти стояли на Стіні, захищаючи її від дичаків. Нині ви хочете пропустити їх на південь, дати притулок в наших замках, нагодувати, вдягти і навчити битися. Воєводо Сніговію… невже я мушу нагадувати вам, що ви склали присягу?

— Я пам’ятаю присягу, яку склав, — мовив Джон. — «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» А ви, пане, проказували ті самі слова, коли складали свої обітниці?

— Панові князю-воєводі відомо, що так.