Розділ «Джон»

— Воєводо Сніговію, — спитав Клідас, — а чому ви не вимагали від дичаків віддати усю їхню зброю?

Йому в відповідь зареготав Шкірян.

— Ви хочете, щоб вільний нарід бився поруч із вами проти спільного ворога. Та як нам битися без зброї? Кидатися в упирів сніжками? Чи гамселити їх ломаками?

«Те, що носить більшість дичаків, не краще за ломаки» — подумав Джон. Дерев’яні киї, кам’яні сокири, довбні з прив’язаними каменями, списи з гартованими у вогнищі вістрями, ножі з кістки, каменю та драконоскла, плетені з верби щити, кістяні обладунки, виварені шкірянки… Хіба що тенни кували спиж, а наскочники на кшталт Плакуна носили вкрадену броню та зняті з трупів залізні мечі… але й ті були стародавньої роботи, зношені роками вжитку, поплямовані іржею.

— Тормунд Велетнебій ніколи не дасть згоди роззброїти своїх людей, — мовив Джон. — Він не Плакун, але і не боягуз. Якби я попрохав його про таке, справа дійшла б до крові.

Норей попестив бороду.

— Ну хай ви посадите ваших дичаків у ті зруйновані замки, воєводо Сніговію, але як примусите там лишитися? Що завадить їм піти на південь у кращі, тепліші землі?

— Наші землі! — додав Старий Кремінець.

— Тормунд дав мені своє слово. Він присягнувся, що служитиме поруч з нами до весни. Плакун та інші ватажки присягнуться в тому ж самому, або ми не дозволимо їм пройти.

Старий Кремінець струснув головою.

— Вони нас зрадять!

— Слово Плакуна нічого не варте, — мовив Отел Ярвик.

— Вони безбожні дикуни! — скрикнув септон Келадор. — Навіть на півдні зрадливість дичаків відома усім!

Шкірян схрестив руки на грудях.

— Пам’ятаєте битву, що відбулася отут унизу? Я в ній стояв на іншому боці від вас, пригадуєте? А нині ношу ваш чорний стрій і вчу ваших хлопців убивати ворога. Хтось назве мене перевертнем… може, й не збреше… але дикун я такий самий, як ви, ґави. Ми теж шануємо богів — одних з Зимосіччю.

— Богів півночі. Відколи постала Стіна, а чи й раніше, — мовив Джон. — Саме ними присягнувся Тормунд. І дотримає слова. Я знаю його, як знав Манса Розбишаку. Навіть ішов з ними у війську, якщо пригадаєте.

— Я не забув, — відповів великий шафар.

«Авжеж, — подумав Джон, — мені й на думку не спало, що ти міг таке забути.»

— Манс Розбишака теж присягався, — правив далі Марш. — Він обітував не вдягати корони, не брати дружини, не ставати батьком синам. А тоді перевернувся, зробив усе сказане і повів на Семицарство велетенське жахливе військо. Рештки саме цього війська чекають отам за Стіною просто зараз.

— Зламані й знесилені рештки.