Розділ «Мелісандра»

— Дякую.

Мелісандра сьорбнула трохи, ковтнула і подарувала хлопчикові посмішку. Той зашарівся. Жриця знала, що він майже закоханий у неї. «Він мене боїться, жадає і одночасно вклоняється, наче богині.»

Та все одно Деванові було тут незатишно — він-бо взагалі не хотів лишатися. Малий надзвичайно пишався службою королівського зброєносця і відчув гірку образу, коли Станіс наказав йому лишитися у замку Чорному. Як у кожного хлопчика його віку, голова йому була забита мріями про славу та честь; напевне, він уже подумки малював картини своїх майбутніх звитяг при Жбирі-в-Пущі. Хлопці — його однолітки — пішли на південь служити зброєносцями при королівських лицарях, битися у битвах біч-обіч із господарями. Деванові мало здаватися, що його не взяли у похід, бажаючи покарати за якусь помилку чи невдачу — або ж невдачу його батька.

Насправді ж малий лишився у замку тому, що Мелісандра попросила про нього особисто. Четверо дорослих синів Давоса Лукомора загинули в битві на Чорноводі, де королівські кораблі поглинув зелений вогонь. Деван був п’ятим сином — тепер найстаршим — і при Мелісандрі йому було безпечніше, ніж при королі. Князь Давос, певно, за те б не подякував, як і сам малий — але їй здавалося, що Лукомор пережив уже досить лиха, як на одну людину. Хай він іще не навернувся до істини, та все ж його вірність королю Станісу була непохитною. Це вона теж бачила у вогнях.

Деван був меткий, спритний, розумний та здібний — чого вона не могла сказати про решту своїх слуг та помічників. Станіс, вирушаючи на південь, лишив їй тузінь своїх людей за службу, але з більшості не було жодної користі. Його милість потребував кожного меча і списа, тому віддав лише сивочолих немічних старців та калік. Одного засліпив удар по голові у битві при Стіні, іншого скалічило падіння власного коня на ноги. Осавул, що служив при ній, втратив руку від удару велетневої довбні. Троє її стражників були вихолощені Станісом за ґвалтування дичацьких жінок. Іще вона мала двох п’яниць і боягуза. Останнього мали повісити — про це розповів їй сам король — але походив горопаха з вельможної родини, а його батько та брати від початку непохитно стояли за справу короля.

Але мати при собі власну сторожу все-таки додавало Мелісандрі поваги чорних братчиків — червона жриця добре це розуміла. Як розуміла і те, що люди, віддані Станісом, не врятують її, коли вона справді опиниться у небезпеці. Утім, їй було байдуже. Мелісандра з Асшаю не боялася за себе — весь потрібний захист їй дарував Ра-Гльор.

Вона зробила ще ковток води, відставила кухоль, блимнула очима, потяглася і підвелася з крісла, потерпаючи від затерплих м’язів. Коли так довго видивляєшся у полум’я, потім треба якусь мить звикати до сутінок. Очі її висохли і втомилися… та якщо їх терти, ставало гірше.

Жриця звернула увагу, що вогонь майже згас.

— Деване, підкинь до комина. Котра зараз година?

— Майже світанок, пані.

«Світанок. Нам даровано ще один день, дяка Ра-Гльорові. Жахіття ночі знову відступили.» Мелісандра перебула ніч у кріслі перед комином — то була звична для неї справа. Відколи Станіс пішов, її ліжко лишалося майже недоторканим. Часу для сну вона не мала — бо несла на плечах завеликий тягар долі усього світу. Крім того, спати вона боялася. «Сон — то маленька смерть. Сни — шепітки Іншого, який хоче затягти нас усіх у свою вічну ніч.» Краще сидіти і купатися у рудому сяйві благословенних вогнів червоного повелителя, зашарівшись щоками від жару, наче від поцілунків коханця. Інколи вночі вона трохи куняла, та ніколи довше, ніж годину. Одного дня, молилася Мелісандра, їй більше не доведеться спати. Одного дня вона остаточно звільниться від снів. «Мелонія, — пригадалося їй. — Товар сім.»

Деван накидав у вогонь дров, і полум’я знову спалахнуло високо, люто і нестримно, відганяючи тіні у кутки покою, нищачи усі небажані видіння. «Пітьма відступила… ще на якусь мить. Але за Стіною ворог дужчає, і якщо він переможе, то світанок ніколи не настане знову.» Мелісандра спитала себе, чи не його обличчя витріщалося на неї з вогню. «Напевне, ні. Певно, що ні! На вид він має бути жахливіший — холодний, чорний, такий страшний, що жива людина з одного погляду втратить розум і подих.» Дерев’яний чоловік, якого вона бачила, і хлопчик з обличчям вовка… то були, певно ж, його слуги… його поборники. Так само, як її поборником є Станіс Баратеон.

Мелісандра пішла до вікна, штовхнула віконниці. Ззовні схід лише почав світлішати, вранішні зірки ще висіли у чорному, як смола, небі. Але замок Чорний уже починав ворушитися; братчики у чорних кобеняках тупали двором по свої миски каші, щоб потім змінити вартових нагорі Стіни. У відчинене вікно влетіло з вітерцем кілька сніжинок.

— Чи бажають ясна пані поснідати? — запитав Деван.

«Їсти. О так, мені треба їсти.» Траплялися дні, коли вона забувала. Ра-Гльор живив її тіло усім необхідним, але цю правду краще було ховати від смертних людей. Зараз їй потрібен був Джон Сніговій, а не хліб, сало чи яйця; але посилати Девана по князя-воєводу було марною справою — він не приходив на її заклик. Сніговій жив, як і раніше, у помешканнях позаду зброярні — скромних і непоказних, які колись займав покійний коваль Нічної Варти. Можливо, новий воєвода не вважав себе гідним Король-Башти. А може, йому було байдуже. То була його помилка — оманлива сумирність молодості, що насправді є різновидом зарозумілості. Правителеві над людьми не слід гребувати наочними ознаками влади — бо влада не в малій мірі створюється саме ними.

Втім, хлопець не був такий уже безхитрий простак. Він остерігався приходити до Мелісандриних покоїв просителем — натомість, коли їй потрібно було про щось побалакати, Джон заохочував її приходити до нього. Часто-густо, коли вона таки приходила, він ще й примушував її чекати або зовсім відмовлявся приймати. Мелісандра мусила визнати: у дечому він її таки перехитрував.

— Кропивного узвару, варене яйце та хліба з маслом. Якщо твоя ласка, свіжого, не смаженого. Знайди мені також дичака. Скажи, що мені треба з ним говорити.

— З Торохкалом, пані?

— Поквапся, будь ласкавий.

Поки хлопець ходив із дорученням, Мелісандра скупалася і перевдягла шати. Її рукави повнилися прихованими кишенями; вона ретельно перевірила кожну, як робила щоранку — переконатися, що всі її порошки на місці. Одні порошки робили вогонь зеленим, блакитним або сріблястим, інші змушували полум’я ревти, сичати і стрибати вище за людський зріст. Були й такі, що виробляли дим: дим для правди, дим для хіті, дим для страху, а ще густий чорний дим, що убивав людину на місці. Червона жриця озброїлася пучкою кожного.