Розділ «Мелісандра»

Його величезний білий вовк понишпорив навколо списів, понюхав, тоді задер ногу і насцяв на списа з головою Чорного Джака Булвера.

— Якби вони досі сиділи там, Привид зловив би запах.

— Хоч би Плакун спалив тіла, — буркнув кислолиций, якого усі кликали Скорботним Едом. — Бо ще прийдуть шукати свої голови.

Джон Сніговій ухопився за списа, на якому стирчала голова Гарта Сіре Перо, і висмикнув його з землі, доклавши чималої сили.

— Вийміть оті два, — наказав він, і четверо ґав кинулися виконувати.

Щоки Бовена Марша червоніли з холоду.

— Не варто було нам висилати розвідників.

— Нині не час і не місце колупатися у рані. Не тут, пане великий шафарю. І не зараз.

Братчикам, які вовтузилися зі списами, Сніговій наказав:

— Візьміть голови й спаліть. Щоб лишилися голі кістки.

Тільки тоді він, здавалося, помітив Мелісандру.

— Ясна пані. Прошу вас піти зі мною, якщо ваша ласка.

«Нарешті.»

—Слухаю волю пана воєводи.

Увійшовши під Стіну, Мелісандра узяла Джона попід лікоть. Морган та Мерел пішли попереду, Привид трусив позаду. Жриця нічого не казала, лише навмисне стишила крок, і там, де вона ступала, лід починав текти. «Він не зможе не помітити.»

Під залізними ґратами однієї з бійниць Сніговій порушив мовчанку. Вона знала, що так станеться.

— Що з іншими шістьма?

— Я не бачила, — відповіла Мелісандра.

— А подивитеся?

— Авжеж, пане воєводо.