Розділ «Мелісандра»

Сніговій рвучко викрутився з її пальців.

— Оце вже ні! Ви не знаєте це створіння. Якби Торохкало мив руки сто разів на день, то й тоді не відмив би від крові! Він урятує Ар’ю?! Та він її зґвалтує і заріже! Нізащо! Я не дозволю! Оце ви бачили у своїх вогнях, шановна пані?! То вам, напевне, очі попелом позасипало. Якщо він спробує хоч крок ступити з замку Чорного без мого дозволу, я йому сам голову зітну!

«Він не лишає мені вибору. Хай буде так.»

— Деване, залиш нас, — мовила вона.

Зброєносець вислизнув геть і зачинив за собою двері. Мелісандра торкнулася рубіна в себе на шиї та проказала слово, яке чудернацько відбилося від кутків покою і химерно скрутилося у її вухах, наче хробак. Дичак почув одне, гайворон — інше, та жодне з почутого не було тим словом, яке зірвалося з її вуст. Рубін на дичаковій руці потемнів, пасма світла і тіні навколо нього смикнулися і розвіялися.

Кістки залишилися, де й були — торохтливі ребра, пазурі, зуби вздовж рук та плечей, велика жовта ключиця поперек карку. Тріснутий череп велетня лишився тріснутим черепом велетня — жовтим, вишкіреним зловісною плямистою посмішкою.

Але вдовиний клин розчинився і зник. Брунатні вуса, вузлувате підборіддя, жовта зморшкувата шкіра, малі темні очиці — усе кудись розпливлося. Крізь довге брунатне волосся поповзли сірі пальці сивини. Сміховинки з’явилися у кутиках рота. А ще чолов’яга став дебеліший, ширший у раменах, довгоногий, прямий та високий, з чисто голеним, обвітреним обличчям.

Сірі очі Джона Сніговія полізли йому на лоба.

— Манс?!

— Сніг-воєвода. — Манс навіть не посміхнувся.

— Вона ж вас спалила!

— Вона спалила Князя-над-Кістками.

Джон Сніговій обернувся до Мелісандри.

— Що це за химородь така?

— Зви, як хочеш. Мара, омана, луда… але Ра-Гльор, Джоне Сніговію, є Господом Світла, і його слугам дароване вміння плести зі світла, як майстрині плетуть з ниток.

Манс Розбишака реготнув.

— Я теж мав сумніви, Сніговію, та вирішив дати їй спробувати. Бо що я мав за вибір? Або її штукарство, або вогнище Станіса.

— У справі допомагають кістки, — мовила Мелісандра. — Кістки мають пам’ять. Найсильніша мара будується з неї. Чоботи мерця, пасмо волосся, торбина кісточок з пальців. Якщо прошепотіти належні слова, проказати молитву, то тінь людини можна відірвати від неї та накинути на іншу, наче одяг. Сутність того, хто її вдягає, не міняється — лише зовнішній вигляд.

Мелісандра розповідала так, щоб здалося: вона говорить про речі прості, легкі, пересічні. Не варто їм знати, як важко це робиться і чого коштує. Цю науку Мелісандра засвоїла ще до Асшаю: що легшими здаються чари, то більше люди бояться чародія. Коли полум’я лизнуло Торохкала, рубін на її шиї розжарився; вона вже злякалася, щоб її власна плоть не почала диміти й чорніти. На щастя, Сніг-воєвода позбавив її від муки стрілою. Станіс кипів з люті, зате вона тремтіла з полегшення.

— Наш облудний корольок боляче жалить словом, — мовила Мелісандра до Джона Сніговія, — але тебе не зрадить. Адже в нас його син, не забувай. До того ж він винен тобі власне життя.