Розділ 9

Все ж таки тут щось не те. За словами Рунмана, Лейф — серйозний, цілеспрямований, бажаний для співпраці чоловік. Рідна ж сестра вважає брата легкодухом, фантазером, що самообманом прикривав життєві невдачі. Андерс Гольмстрем переконаний: Лейф мав бути торговцем; натомість Маргрет дотримує думки, що її колишній наречений — спраглий пригод бунтар проти міщанства.

Не пасують один до одного ці фрагменти. А той Заморений Принц? Як він виплив у цій справі? Навіщо залишив Маргрет записку, щоб мовчала про Лейфа? Наказ Гольмстрема? Якщо це так, то який сенс? Ми ж і так побалакали про Лейфа вдома в Інгрід. Ну а той індіанський демон у спальні Інгрід? Чому вона каже, ніби зроду не чула про Лейфові доколумбівські сувеніри?

Засвистів чайник, сповіщаючи, що вода закипіла. Клео роздратовано запряла вухами: надто прикрий для неї звук. Придалося б купити щось узамін чи бодай знімати насадку-свисток. Тоді не вловиш миті, коли закипає вода, а при заварюванні чаю це дуже істотне. Життя повне проблем, і в заварюванні чаю без них теж ніяк не обійдешся.

Я зняв свисток і хлюпнув окропу в біло-синій чайничок з вигадливим дворянським гербом. Часточкою вісімнадцятого століття потрапив той чайничок до мене, а я не мав серця його продати. І чай з нього смачніший. Не знаю, чому так, але це факт. Кілька щіпок чорно-бурого чаю — на дно гарячого чайника, відтак — тонким струменем щойно закипілої води по цьому добру. Запарувало, пішов аромат — міцний, повнобукетний. Клео смачно потяглася, наперед смакуючи шматочок тістечка.

І цей журналіст, Лейфів приятель у Ріо, що навіть мешкав разом з ним. Навіщо він дзвонив Рунманові? Якщо, звісно, це той самий Мартінсон. Хоча не щодня натрапиш на двох журналістів з однаковими іменами й прізвищами.

Я змів крихти від тістечка і вийняв готельну картку з телефонним номером. Чудернацько складається з цими картками-перепустками. Ніколи їх не знайдеш відразу. Стоїш, порпаєшся по кишенях, мордуєшся під підозріливим поглядом портьє, а не знаходиш. Надибаєш хіба що в нагрудній кишені сорочки, у кишеньці піджака, але ніколи не там, де шукав спершу.

— Спробуємо,— звернувся я до Клео, яка улесливо нявкала, позираючи на тістечка.

— Слухаю! — озвався непривітний голос у слухавці.

— Мені потрібен пан Мартінсон.

— Це я.

— Мене звуть Юган Гуман. Я був приятелем Лейфа Берґґрена. Його сестра сказала, що ви зналися з ним.

— Аякже. Добрий старий Леффе,— голос поласкавішав. — Як він там? Кілька днів тому ми з ним бачились: приїхав з Ріо давній друг. Там ми довгі роки тримались один одного. Чорт візьми, як час летить! Сумно, коли подумаєш про це.

— Він мертвий.

— Мертвий?.. Хочеш сказати, що Лейф...

— Як не прикро. У п'ятницю ввечері його вбили.

У трубці стихло. Лише клацало і шаруділо. Здавалося, що Мартінсон відклав слухавку.

— Я так і знав,— тихо, але зовсім розбірливо шепнув Мартінсон. — Знав, що цим закінчиться. Так і сталося. Всі фрагменти склалися в цілість. Головоломку розв'язано, Туман.