Розділ 7

«Інгрід про це не прохопилася,— майнуло мені. — А що тут дивного? Напевно, наслідком карнавального буйства стали розірвання заручин Інгрід та Гольмстрема й робота колишньої Лейфової нареченої у стокгольмській галереї».

Скривившись, Андерс Гольмстрем помацав пластир на лобі.

— Що це в тебе? — спитала Інгрід.

— Це все авто. Сідав на заднє сидіння «мерседеса» мого закордонного клієнта. Не схилив голову як слід — от і врізався в кант даху. Ми вирушали до «Гранда», де я мав показати клієнтовій жінці літографію Шагала. Та її вже продали, і це куди гірше, ніж оця гуля.

Він дістав із кишені люльку, встромив її в рот, але не закурив. Головка люльки потонула в його могутній долоні. Мереживо жил на тильному боці кисті покривав густий світлий заріст. Я ніколи не бачив такого буйного заросту на руках. Якщо Лейфа задушено, то саме такими руками.

— Після того я зустрів Лейфа вже тут: він був написав мені. Просив підмоги, аби облаштуватися, налагодити ділові зв'язки. Ми зійшлися на тому, що йому варто зайнятися імпортом з Бразилії, оскільки там у Лейфа знайомства. На цьому ринку є що робити, він планував імпортувати камінці та різні прикраси. У Бразилії цього добра вистачає. Тут Лейф мав співпрацювати з Рунманом, котрий торгує з Південною Америкою, щоправда, на значно ширшу ногу. У мене ж Лейф просив допомоги в банківських справах.

— Чи були у твого брата якісь кошти? — звернувся я до Інґрід. — Маю на увазі мотив злочину.

— Тобто, чи не вбила я брата задля спадку? — коротко й нервово реготнула вона. — Від цього я не забагатіла б. Наскільки знаю, в нього не було ані крони. Успадкував свою частку по татовій смерті, але все розтринькав. Тут Лейф був як церковна миша.

— А мені здавалося, що в нього не було ніяких фінансових клопотів,— зауважив я. — Втім, він же грав роль солідного бізнесмена. Напевно, аби продати предмети мистецтва, ці статуетки. Якби йому пощастило, з цього міг би вийти непоганий стартовий капітал.

— Які ще статуетки? — видивилася на мене Інгрід.

— Лейф сказав мені, що має твори мистецтва доколумбівського періоду,— пояснив я і глянув на Гольмстрема. Схожа на кувалду рука з люлькою спочивала на бильці фотеля. Густа світла щетина відсвічувала на тлі туркусово-блакитної тканини. — У нього було багато творів індіанського мистецтва. Одну статуетку із зеленої теракоти він залишив у мене. Якогось божка.

— Що значить «багато»? — здивувалась Інгрід. — І не чула про таке. Втім, досі ще не все розпаковано.

— Цікаво. — Андерс відірвав плечі від спинки фотеля. — Не знаю, чи сказала це тобі Інгрід. У мене є галерея на вулиці Карлавеґен. Маю, отже, справу з мистецтвом, переважно зі світовою графікою. Є непогані речі. У кожного стоматолога чи директора з претензіями на інтелектуальність — висить Шагал, Міро чи Далі.

— Це їхні жінки з претензіями,— вточнила Інгрід.

— Яка різниця? Головне, що купують. Так от, я цікавлюся всілякими жанрами, тож міг би тобі допомогти, якщо треба, оцінити ті індіанські витвори. У нас широкі міжнародні зв'язки.

— Ніяких індіанців я не бачила, але якщо вони є, то обов'язково виявляться. Ну що, перекусимо чогось?

Одначе в її пропозиції не відчувалося справжньої гостинности. Та й з якої речі вона має мене пригощати? Он Єнсон вважає, що я вбив її брата. Крім того, в мене таки є чим зайнятися в місті. Час минає, комісар може нагодитися зненацька, і не зоглянешся.

— Спасибі,— відповів я. — На жаль, у мене за чверть години ділова зустріч. Ага, ще одне... Лейф заїкнувся був про якогось Веселтона, мовляв, той у всьому зарадить. Часом, не знаєте, хто це?

Чи мені привиділося, чи справді в Андерсових очах майнула настороженість?

— Ні,— сказала Інгрід,— ніколи не чула. Може, хтось із Бразилії?