Розділ 4

— Але ж це — безглуздя!

— Спокійно, спокійно, пане Туман. Я лише розмірковую вголос. У нас є засада: ніхто не є винним, поки не признається або ж йому доведуть вину. Тут ще багато чого залишається з'ясувати. Дуже багато залишається,— жваво, зі смаком вів мову Єнсон. Наче лікар, до якого я прийшов скинути зайву вагу і ми гуртом прагнемо цього добитися.

— А чи можна, справді, так чинити? Я ж, напевно, маю право на адвоката? Як ви можете вриватися сюди і влаштовувати поліційний допит, не повідомивши навіть заздалегідь, про що йдеться?

— На превеликий жаль, формалістичних перепон у нас аж забагато. Я прогулявся Старим Містом, цікаво й змістовно побалакав учотиривіч з вами. Правда, інспектор з юридичних питань може мати певні застереження щодо моїх методів, але ж вони дають непогані плоди. У шведів доволі дивне ставлення до поліції. Воно формується — принаймні сформувалося в старшого покоління — ще в дитинстві, коли діти гасають на велосипедах без електрофар. Ось такий шмаркач увесь час готовий зіскочити з велосипеда за найменшої підозри, що поблизу поліцай. У тім і корінь. Тому я волію поспілкуватися з цікавими мені людьми в їхньому натуральному середовищі, аніж викликати їх до себе. Від самого вигляду магнітофона й одностроїв вони замикаються в собі, як ті мушлі. Ви — один із останніх, хто бачив Лейфа Берґґрена живим. Але цілком імовірно, що хтось стрівся з ним після вас. Хто знає? Саме це я й з'ясовую.

— То я не заарештований?

— Та заспокойтеся. Якби було так, ви б це одразу відчули. Одначе був би вам дуже вдячний, якби ви найближчими днями нікуди не виїздили. Можливо, в мене з'являться деякі запитання. Тоді вирішуватимемо їх, усе ж таки, трішки офіціальніше, раз ви так хочете. Бувайте здорові, спасибі за розмову.

Комісар усміхнувся, подав дужу п'ятірню, міцно потис мою, надів капелюх і вийшов.

— Розтак тебе! — пробурмотів я собі під ніс, відкинувшись на спинку стільця. — Розтак тебе й перетак!.....

Ніколи не матіркую без потреби. Лайка повинна бути в запасі для критичних моментів, вона служить аварійним клапаном у системі. Ось і тепер нагодився такий момент. Я почувався, наче той фрукт, на якого насувається прес сокочавилки. Повільно і невблаганно.

Знову теленькнув дзвінок. У дверях стояв комісар Єнсон.

— Перепрошую. Я лиш хотів щось поспитати.

— Будь ласка.

— Отой індіанський чортик на вітрині, він теж доколумбівський? З Мексики?

Я втомлено кивнув головою. Він усміхнувся і щез у дверях.