Розділ 2

— Гей, Лейфе! — гукнув я. У відповідь — тиша.

Я попрямував вузьким коридором. Білі стіни і чорна кам'яна підлога. Попід вішалкою — безладна гора картону, всюди по долівці — пакувальна стружка.

Єдиний звук в оселі долинав із відхилених дверей поруч — дзюркіт води з крана. Я заглянув туди. У ванній з крана в умивальник лилася вода. Машинально я закрутив кран.

— Агов, Ле-ейфе! — крикнув я. Ніякої відповіді.

Пройшов далі й відчинив двері у велику вітальню. Під стелею світила лампа. І тут Лейф насмітив упакованням. Вздовж стіни на підлозі стояли картини. Навпроти — кретоновий червоний диван і глибокі фотелі. На чайному столику господар мешкання підготував гостину — пляшку «Джонні Вокер», келишки, содову й посудину з льодом. Тобто — для льоду, порожню.

— Лейфе,— озвався я упівголоса. — Лейфе, де ти?

Тиша. Звісно, негарно лазити по чужій квартирі, але ж мене запросили, а сьома вже минула. Якщо Лейф хотів показати мені свої ацтекські скарби, то в нас лишилося дуже мало часу. О пів на восьму мені треба йти на забаву.

Може, Лейфові довелося вийти в якійсь справі й він залишив двері незамкненими, щоб я міг увійти? А може, захворів? А якщо тут щось сталося? Адже у ресторані він добряче хильнув. Треба, все ж таки, його пошукати.

Постукав у двері ліворуч від дивана і відчинив їх. У коридорі грюкнули вхідні двері. «Протяг,— подумав я,— тут у кімнаті, куди я ввійшов, вікно навстіж. Напевно, це не Лейф грюкнув».

Я тицьнув пальцем у вимикач, але надаремно. Глянувши догори, побачив, що хазяїн хати ще не встиг укрутити лампочку.

З віконного карниза блимнув на мене круглим оком голуб, схилив голову, крутнувся і відлетів геть. По всій кімнаті стояли ящики, декотрі вже розпаковані, зі стружкою, наче бороди, поверх країв, а декотрі все ще неторкнуті. Світло з кімнати за моїми плечима вихоплювало з пітьми широку смугу на підлозі; поза нею можна було лише вгадувати контури пачок і ящиків, схожих на дивних тварин, що стирлувалися перед ночівлею. У повітрі стояв різкий неприємний запах.

Я вже хотів був вийти і почекати Лейфа на дивані, коли раптом побачив щось розбите на підлозі, саме на смузі світла.

Я нахилився. Це була статуетка. Рештки статуетки — скалки того, що колись було індіанським божком, таким самим, як той, що стояв у мене на вітрині. Лише голова вціліла. Взяв її в руки. На мене дивилися сліпі очі. Глузливі й погрозливі.