Розділ 2

— З Веселтоном?

— Можливо,— всміхнувся він. — Можливо.

І я пішов додому — до Клео і буденності. Цікаво, що покаже Лейф Берґґрен. Я знав: американські колекціонери платять грубі гроші за твори доколумбівського мистецтва. За справжні твори, звісно.

Робочий день минув без особливих пригод. Борючись зі сонливістю, я випив кілька чашок міцного чаю, а надвечір пішов з Клео на плечі додому і прийняв душ. Нічого не їв, бо мав іти на вечірку, але Клео одержала баночку котячого корму і трохи молока.

Кілька хвилин по шостій я поплентав з дому. Мешкаю я на Купецькій площі. З великого балкона можна милуватися Стокгольмом — гаванню, Скансеном і Юргорденом,— навесні чи влітку пити вранішню каву і дивитися на фінські кораблі зі зграями чайок на снастях. А до цього — солоний морський вітерець понад Кастельгольмом і сонячні скалки на воді. Вже тільки за це квартира варта винайму. Крім того, від неї до крамниці лише дві хвилини пішки.

Я вийшов на вулицю Шелагордгатан і звернув праворуч. Берґґренове мешкання якраз на розі.

Над брамою четвертого номера був висічений напис: «Кому Бог допомагає, того ніхто не здолає. Року Божого 1674». А Лейф? Йому теж придалася б допомога.

Я відчинив широкі двері й увійшов у будинок. Опинився не у вестибюлі, а в якійсь конторі. З-за письмового столу на мене видивлявся крізь окуляри з чорною оправою підстаркуватий добродій у коричневому лейбику.

— Хто вам потрібен?

— Лейф Берґґрен,— спантеличено відповів я. — Він десь тут живе. Кіндстугатан, чотири. О сьомій ми мали зустрітися.

— Зрозуміло,— усміхнувся він. — Багато хто тут помиляється. Я покажу вам, куди йти. З вулиці Шелагордгатан, два.

Ми вийшли на вулицю, завернули за ріг і зайшли у браму другого номера.

Невеличкі подвір'ячка, низькі дверцята. Нарешті ми опинилися на подвір'ї, зусібіч оточеному старими будинками, наче нерівним замковим муром. Пронизливий березневий вітер гасав у надвечірньому небі між кущами рододендрона й голим покрученим верховіттям.

— Ідіть он тими дверима. Там знайдете всіх, хто живе у четвертому. Зараз рівно сьома.

Добродій у лейбику кивнув мені й пішов.

Я штовхнув двері. Усередині було темно, лише неподалік підсліпувато світила, наче око у пітьмі, червона лампочка. Поруч з нею висів список мешканців, викладений білими гумовими літерами на рифленій табличці. Та Лейфа поміж них не було. Мабуть, це тому, що він лише віднедавна тут, подумав я і рушив вузькими спіральними сходами, зчовганими посередині за довгі століття.

Аж нагорі я таки знайшов його квартиру. Задиханий, з розкалатаним од швидкого сходження серцем, я нагнувся і на пришпиленій до дверей візитці прочитав потрібне мені прізвище, надруковане на машинці. Далеко не верх елегантности. Остання літера геть випадала з рядка, та Лейфу, як видно, було байдужісінько.

Згасло світло, і я знову натиснув на червону кнопку-лампочку. Знову засвітилося.

Придавивши полірований латунний грибок поруч із поштовою скринькою, я дав довгий дзвінок. Нікого. Ще один дзвінок. Так само нікого.

Напевно, купається. Я взявся за клямку. Незамкнені двері. Обережно ввійшов у передпокій, де світила лампочка.