Розділ 2

Ввесь цей час мені видавалося, що з моїм однокашником не все гаразд. Таке враження з'явилося ще в крамниці, але допіру у «Фредені» воно набрало сили. Якось ненатурально він поводився, з якоюсь награною самовпевненістю. Надто шикарний одяг, підкреслена елегантність. А ще — очі. З них можна було вичитати, що Берґґрену зовсім не цікаво сидіти отут зі мною і базікати про Упсалу. Проте він сидів і базікав. Навіщо? Може, йшлося про гроші? Чи то він дуже хотів продати ті статуетки, але чомусь соромився про це сказати впрост? Напевно, тому й пригостив мене по-королівському? А може, забаглось показати, як добре йому велося в Південній Америці? Мовляв, що там проти моїх теперішніх успіхів той колишній виліт з університету, з тріском і без диплома...

Так, Лейф Берґґрен здавався поганим актором у ролі, яка йому явно не під силу,— роль бувалого в бувальцях бізнесмена, що запросив старого приятеля випити чарку й погомоніти про колишнє. Й ота його внутрішня напруга і скутість, маскована вибухами гучного сміху та показною мужністю. Чи не страх ховається під тою маскою?

Я спробував відсвіжити у пам'яті Лейфів образ в Упсалі. На юного Берґґрена тиснув його владний батько з вимогами добитись успіхів у науці. Другою губою лещат, у яких опинився Лейф, стало його невміння взяти себе в руки і якось пройти крізь той лабіринт премудрощів юриспруденції. З плином часу з'явилось усвідомлення, що домучити університетський курс до кінця таки не вдасться, і наш однокурсник-невдаха силкувався прикрити свій розпач бравурним блазнюванням, пиятикою та зведенням повітряних замків...

— Ти щось про себе нічого не розповідаєш,— закинув я.

— А що тут розповідати? Відпрацював своє в Америці — й ось я вдома. Настає час, коли треба вирішувати: або — або. Пробудеш за кордоном надто довго — і все, додому вже пізно. Тоді балансуєш між двох стільців, не швед і не іноземець, безрідний покидьок. Поки не осядеш там назавжди. Я вирішив повернутися й оселитись у Стокгольмі. Вже добрий тиждень я тут.

— Чим думаєш зайнятись?

— Імпортом-експортом,— сухо, на відчіпного, відповів Лейф. — Я жив у Ріо-де-Жанейро і за останні п'ять років нав'язав багато корисних зв'язків. У Стокгольмі співпрацюватиму з Ріо. В мене тут сестра живе, в Юршгольмі.

— А в якій саме галузі працюватимеш? — не відступав я.

— Та... Коштовним і напівкоштовним камінням торгуватиму. У Бразилії є майже все. Аквамарини, аметисти, топази, турмаліни. Діаманти — теж, і золото, і платина. Там дешева робоча сила і вмілі ювеліри, то я й планую імпортувати звідти прикраси та коштовне каміння.

— Для цього, мабуть, потрібен добрячий шмат капіталу?

— Аякже, але за ці роки я дещо відклав. Та й у Стокгольмі є такі, що схочуть увійти в спілку. Муситимуть. Веселтон — на нього можна покластися! — засміявся Лейф, однак той сміх не був щирим.

Раптом він утупився кудись поза моїм плечем. Я обернувся й глянув у вікно. Там нічого не було. Тиха і мирна вулиця — Естерлонґґатан. Лише поліцай лінькувато походжав, гойдаючи за спиною білою палицею, наче хвостом.

— Що таке?

— Та нічого,— відказав Лейф, але було видно, що бреше. Хтось його налякав. Чи не індіанський божок придибав під ресторан, щоб забрати Лейфа?

— Що ж, треба вже рушати, робота не жде,— проказав я. — Вже скоро друга.

— Не гарячкуй, устигнеш,— благально озвався Лейф з-за свого грогу. Не хотів, напевно, лишатися сам. Боявся. — Югане, думаєш, під твоєю крамничкою вже вишикувалась ціла черга бабусь? Устигнеш бодай допити грог, не хапайся.

— Я б не проти, але, на жаль, мушу бігти. Один дідок має о другій годині принести кілька срібних ложок. Не смію його підводити.

— О'кей, бізнес є бізнес. Але тоді пообіцяй мені, що заскочиш до мене в хату. Я б хотів таки спекатись трохи того індіанського мотлоху. Приходь.

— Хіба на хвилинку,— сказав я, подумавши. — Що скажеш, якщо о сьомій? О пів на восьму маю бути на забаві. Ти де живеш?

— На вулиці Кіндстугатан, четвертий номер. На останньому поверсі. Чекаю тебе точно о сьомій. Час ти вибрав непогано, бо я їду вечірнім поїздом до Ґьотеборга. Треба залагодити деякі справи. Великі справи.