Розділ 27

— Як, о пів шосту? Не може бути. Ви б не встигли сюди.

— Ані ви, ані поліція не взяли до уваги різницю в часі. Коли у Фінляндії пів на шосту, у Швеції — пів на п'яту. Втім, це не має значення. Для поліції — я був у готелі. І край.

— А звідки ви довідалися, що той папірець сховано у скульптурці?

— Я вдав, що пристаю на Лейфові умови і готовий розплатитися. Він приніс того індіанського божка і розбив його. Але я не знав, що є ще два, котрі він на всяк випадок сховав.

— І Андерс Гольмстрем провідав це?

— Атож. І це була його помилка. Він, звичайно, здогадувався, що в тих божках щось сховано. Вважав, що Лейф привіз у них свій стартовий капітал. Андерс не знав, що стартовий капітал — це я. Замість діамантів він натрапив на папір. Тому й приїхав до мене на дачу. Подзвонив напередодні й запропонував зустрітись. Я здивувався, бо ж їхати кілометрів двісті п'ятдесят, та він наполягав. І захотів п'ятдесят тисяч. Може, я б і виклав ці гроші, але Андерс Гольмстрем забагато знав. Він здогадався, що це я вбив Лейфа, і знав, що сталося з моєю жінкою. Я не міг йому довіряти.

— І саме тоді ви вирішили звалити все на мене?

— Не тоді. Пізніше. Того вечора я поїхав додому. Знав, що третя фігурка — у вас. Ви самі сказали мені про неї у моїй конторі. Пригадуєте? То я зайшов на подвір'я, видавив скло у вашій крамниці й забрався туди. До смішного просто. Божка не знайшов, зрозумів, що він у вас дома. Але тут побачив вашу друкарську машинку, і з'явилась ідея. Гольмстрем розказав мені, що вам непереливки, тому я надрукував підходящий високопарний прощальний лист. Відтак наробив у крамничці безладу, щоб нагадувало вламання, й пішов собі. Наступного дня ми з вами розминулися біля галереї. Я дізнався про вашу сутичку з Андерсом Гольмстремом і сказав, що прийду до нього о восьмій вечора. З грошима. Прийшов. Забрав папірець, що написала та дівуля. Дістав своє. І Андерс своє дістав.

— Ну а моє? Про мене ви не подумали, що я сяду за ваші вбивства?

— Я гадав, що вас це обмине. Ви ж не скоїли злочину, і я вважав, що це якось з'ясується само собою. У вас же не було ніякого мотиву вбивати. Поліція повинна була б узяти це до уваги.

— Так гадаєте? Проте я таки добряче влип. Між іншим, чому ви прийшли сюди саме тепер?

— На біду для вас. І для мене теж. Я не міг допустити, щоби поліція знайшла третього божка. А раптом комусь у голову б стрілило поцікавитися, що у нього всередині?

— І що тепер?

Я похолов. Наперед знав відповідь.

— Дуже жаль. Але ви знаєте забагато, чи не так?

«У нього не всі вдома,— подумав я, спостерігши холодний полиск у його порожніх очах і піт на лобі. — Він божевільний».

Рунман звів зброю й підійшов ближче до мене. Все ближче і ближче. Я знав, що він мусить підійти достатньо близько, щоб убивство скидалось на самогубство. Знав, що в цьому мій єдиний шанс. І я його використав.

Клео бавилася чимсь на підлозі. Кінчик хвоста ходив ходором. Наче насторожена змія.

— Клео! — крикнув я, і кішка граціозно, наче блакитний птах, майнула у повітрі. Поборола земне тяжіння, відірвалась від підлоги, аби опинитися на своєму улюбленому місці — моєму плечі. Від несподіванки Рунман позадкував і опустив пістолет.

Я кинувся вперед головою — у його пухке черево. Рунман похитнувся й упав, ударившись потилицею об підвіконня. М'яко сповз на підлогу й застиг.