Розділ 21

Змастивши металеву форму, я уклав шар камбали. Тепер поверх нього — сіль, перець і масло. Ще один шар філе. І ще раз — сіль, перець, масло. Відтак — пюре з печериць. Покрити цю розкіш добряче збитими вершками, притрусити зверху данською чорною ікрою й вивершити споруду змащеними маслом скибочками помідорів. Тоді — запікати. Двісті п'ятдесят градусів.

Коли я краяв пузаті помідори, пролунав дзвінок. Зиркнувши на Клео, я поставив багатошарову споруду на холодильник, поза засягом кішки, й пішов до телефона. Клео лиш невдоволено нявкнула мені навздогін.

Телефонував Стіг Мартінсон. Ентузіаст, як завжди.

— Друже, нові сліди! Стерв'ятники зібралися на падлину. У п'ятницю Гольмстрем прийме товар.

— Андерс Гольмстрем уже нічого ніколи не прийме. Вчора ввечері він застрелився.

— Ти що, з глузду з'їхав? Андерс застрелився?

— Еге ж. Ми мали рацію: Лейфа вбив він. Замучило сумління, тому й застрелився.

— Він? Сумління?! Розкажи це своїй бабусі! У нього того сумління ні на макову зернинку не було.

— Я там був. У його віллі. Гольмстрем написав прощального листа, поліція впевнена, що це самогубство. В тому листі він признався в убивстві Лейфа.

— Кажи, що хочеш, але це не самогубство. Найбільше на цьому виграв ти. Часом, не сидів учора в кущах коло вілли, га? — зайшовся реготом Стіг. Мене той регіт роздратував. Я вирішив не признаватися, що й справді о дев'ятій вечора дзвонив у двері Андерсової кам'яниці.

— Слухай, у мене нема часу,— сказав я. — Чекаю візиту. Дама. То бувай.

Я поклав трубку. За чверть до сьомої, а я ще не впоравсь. Багато чого лишалося: накрити стіл, підготувати грінки та канапки, поставити камбалу в піч, нарізати сир. Треба увихатися.

На щастя, Інгрід спізнилась хвилин на п'ятнадцять, коли вже все було готове. Два мартіні дожидалися в морозилці свого часу бути поданими з натуральною памороззю на склі. На позиченій з вітрини задля такої урочистости срібній таці лежали канапки з ікрою. Пломеніли свічки, стиха звучала Моцартова флейта, в каміні потріскували березові дрова. Я причепурився; щоб здатися молодшим, одягнув рожеву сорочку й темно-синю краватку з баскими жеребцями. Може, це й у дусі Зігмунда Фройда, зате красиво. Збризнув обличчя лавандовою водою. Чого більше вимагати від старого парубка?

Дзвінок. Прийшла. Усміхнулась мені. Гарніша, ніж досі. Ще дужче подібна до жінки із Стренгнеса.

— Ласкаво прошу,— сказав я.

— Затишно тут у тебе,— розглянулася по кімнаті Інґрід. — І так багато красивих старовинних речей.

— Це моя комора,— всміхнувся я. — Коли треба грошей, беру що-небудь звідси й виставляю на вітрину. Біда лиш, що серце кров'ю тоді обливається.

— Розумію. І такий краєвид у вікні. Ось це святий Георгій з драконом?

— Еге ж. Тріумф добра над злом. Праведники-шведи перемагають негідників-данців. 1471 рік. Стен Стуре бере гору над Кристіаном. Націоналізм, націоналізм. До речі, ти знаєш, що городяни Стокгольма начебто зарізали Нотке, автора пам'ятника. Щоб жодне інше місто не могло похвалитися чимось таким красивим.

Напевно, тому тепер так мало роблять статуй. Ніхто не наважується.