Розділ 19

— Скажеш цьому Єнсону, що це я до всього дійшов. Коли настане час щось уділяти пресі, я маю бути перший. Якщо ж ні, то муситиму забезпечитися. Це делікатна справа, і наслідки можуть бути такі, що Андерс принишкне й попалить усі свої папери, якщо має такі. У будь-якому разі це тобі не на користь.

— Обіцяю. Зроблю все, що зможу.

— І ще — мусиш бути обережним. Дуже обережним. Ставка надто висока, щоб оця гоп-компанія залишала будь-що на волю випадку. Провідали, що ти про щось дізнався й хочеш їх накрити,— то підішлють найманого вбивцю-чужоземця. Жбурне тебе у Фрігамнен, а через добу-другу сяде на літак в Арланді. Не одне тіло виловила поліція в амстердамських каналах. Не забувай цього!

— Обіцяю,— сказав я і спробував усміхнутися. Спав мені на гадку Лейф і те, що сказав Гольмстрем. Що буде, коли я стромлятиму носа в його справи.

По обіді я пішов навести лад у крамниці та за допомогою кремезного поліцая написати заяву. Я й далі не міг виявити, що саме вкрадено. Поліцай вважав, що злодіїв хтось наполохав. Не встигли, а повернутися не зважились. Але поліцай нічого не знав про індіанського божка. Відтак я сидів у страховій компанії й заповнював там розмаїті бланки аж до закінчення робочого часу.

Коли о сьомій прийшов додому, Клео спала в фотелі. Розбуркана, звелася й вигнула спину крутою дугою. Гучно нявкнула і знову скрутилась у клубочок. Напевно, пані Андерсон прибирала тут і вділила киці салаку-другу. Інакше мав би я скандал із голодною Клео.

Біля дверей, на килимку, лежав лист. Без марок, лише штемпель фірми на ріжку. І напис «Галерея «Естет» — чіткими прямими літерами.

Всередині був аркуш машинопису. Я прочитав його, йдучи до вітальні.

«Друже, перепрошую, я погарячкував. Дзвонив тобі і додому, і в крамницю, але ніхто не відповідав. Тому вкидаю лист у твою поштову скриньку і сподіваюся, що ввечері ти завітаєш до мене на скляночку грогу. Ми все гарненько обговорим. Я не вбивця і не торговець наркотиками, клянусь тобі! Влаштовує тебе дев'ята вечора? Адреса — Клукарвеген, 11, Лідінґе. До дев'ятої у мене справи, а якщо ти не зможеш прийти, то завтра я тобі зателефоную. Тоді найкраще нам було б десь перекусити. Андерс Г.».

«Прийшла коза до воза,— подумав я. — Запізніле каяття? А може, рибка ковтнула приманку? Невже так занепокоївся, що я знаю про його вилазку вчора ввечері? Схоче вивідати, скільки я знаю? Це, мабуть, найімовірніше. Що ж, у нього був неспокійний день. Спершу — сварка з ревнивою нареченою. Відтак удираюсь я і питаюся, чи це він убив Лейфа й торгує наркотиками. Трішки забагато, як на один раз. Ну а мені втрачати нічого, саме навпаки. Обов'язково поїду на зустріч з Андерсом Гольмстремом у його оселі».

Задумавшись, я зібгав аркуш у кульку й кинув її Клео. Кицька зреагувала миттєво. Вона дуже любить футбол. Грає за своїми правилами. Жбурляю іноді їй ось такі паперові кульки, а Клео ганяє їх по підлозі. Хвіст стирчить пістолетом, передні лапи ведуть імпровізований м'ячик зі швидкістю та вправністю дриблера-професіонала.

По-спартанськи перекусивши кількома грінками з сардинами й запивши їх світлим пивцем, я всівся перед телевізором. Клео облишила футбол і біля моїх ніг вилизувала банку з-під сардин. На екрані Тур Муден борсавсь у воді. Йшла вітчизняна кінокомедія сорокових років. Спокій, затишок, шведська ідилія. Сита людина у красивому фотелі. Муркоче киця, у телевізорі — веселенька комедія. Чого ще бракує? Знайти вбивцю. Тоді буде повна ідилія.

О пів дев'яту я покинув товариство Тура Мудена і Джона Ботвіда. Але не відразу рушив на Клукарвеген. Я зайшов у крамницю й на своїй портативній машинці надрукував кілька рядків. Уклав картку в конверт і написав на ньому: «Поліції. Комісарові Єнсону». Я ввесь час пам'ятав Стігові застереження, пам'ятав про готовність наркоділків на будь-що, про Лейфову загибель. Той лист мав бути моєю козирною картою в рукаві. Тільки-но в Гольмстремовій віллі стане заноситися на щось небезпечне для мого життя, я скажу, що є лист, адресований поліції, де вказано, куди й навіщо я подався. Про всяк випадок.

Я поклав конверт на прилавок і вийшов. Пощастило: відразу ж упіймав вільне таксі на Стурторгеті.

За дві хвилини до дев'ятої я вже був на вулиці Клукарвеген. Одинадцятий номер стояв на тлі темної, олов'яно-сірої березневої води. Дув холодний вітер. Таксі розвернулося під ліхтарем і подалося до міста. Я вже пошкодував, що приїхав сюди, але запізно.

У домі — тиша і морок. Я йшов хідничком із хрускітливих камінчиків, оточеним покрученими деревцями, що в напівтемряві простягали до мене віти.

Я почувався, наче Білосніжка в Діснеєвій версії. Всі дерева намагались упіймати її, коли вона бігла лісом уночі. Чи не чекає мене тут відьма з отруєним яблуком? А у Вертані води глибокі й холодні, тут сильні течії зносять усе до моря.

Проте я йшов далі. Кам'яними широкими сходами піднявся до високих дверей.

У передпокої залунали дзвінки, але ніхто не відповідав. Я дзвонив і дзвонив. Померзнувши на сходах двадцять хвилин, я махнув на всю затію рукою. «Напевно, Андерс затримався в місті. Нічого, завтра матиму належне відшкодування. Недешево йому обійдеться той ленч»,— міркував я, плентаючи до тьмяних ліхтарів, де була, напевно, автобусна зупинка. Найбільше мене злостило, що не випало додивитися кінокомедію.

Прийшовши вранці у крамницю, я подзвонив у поліцію. Мою гризоту й неспокій підсилювало те, що Єнсон надто довго не відгукувався. Мушу почути його голос, довідатись, як ідуть справи. Може, він натрапив на новий слід? А може, наразі залишив мене на самоплив, щоб я мучився в здогадах, аж доки не витримаю й зроблю якусь помилку.