Розділ 17

«Усі нитки Тягнуться до Ріо-де-Жанейро,— подумав я. Стіг дрімав поруч.

— Або з Ріо. Може, щось і є в отих напівбожевільних Стігових теоріях про діаманти й героїн? Може, є такий ланцюг: Ріо — Стокгольм — Амстердам — Монреаль? Тоді зрозуміло, що називав Лейф «веселтоном». Усе-таки, це назва першокласних діамантів».

Десь аж о першій я заліз під ковдру, втамувавши голод бульйонним концентратом, яйцем і знайденим у закамарку холодильника черствим шматком сиру.

«Промарудилися всю неділю в лісі,— спало мені на гадку,— аби впевнитись, що Гольмстрем вирушив відвідати приятеля на його дачі. Стривай... А звідки про це довідався Мартінсон? Хто його поінформував? І навіщо?»

Ніякого розумного пояснення я не знайшов і невдовзі поринув у сон. Уві сні плавав горілиць на чорній воді й дивився на зоряне небо. І тут — звідки не взялося наді мною обличчя Інґрід. Було воно щораз ближче і ближче, негучно зазвучав орган. Інгрід усміхнулася, я вже хотів її поцілувати, коли раптом дівочі очі стали нерухомі й мертві. Як в індіанського божка.

Із сну мене вирвав прикрий дзвінок. Годинник показував пів на сьому. Якщо це Стіг Мартінсон зі своїми казочками, перепаде йому на горіхи.

Я здригнувся, ставши на холодну підлогу, широко позіхнув і підійшов до телефона.

— Це пан Гуман?

— Так.

— Янсон турбує, двірник. Вночі у вашу крамницю хтось вламався.