Розділ 11

— Боже милий, таке страхіття. Брат панни Берґґрен... А я нікому чужому не відчиняю. Попросила Лундгрена вставити у двері прозурку. Тепер бачу, хто до мене приходить. А хто ж допомагає панні Берґґрен? У неї, здається, ніяких родичів.

— Допомагає її колишній наречений,— поділилася пліткою блакитна каструля. — Напевно, надумав повернутися. Вони розійшлись кілька років тому, а тепер він приходить коли хоче. Навіть ночує.

— Від таких людей можна всього сподіватися,— несхвально сказала рожева. — Як не вбивства, то розпуста. Фе, неодружені люди...

Більше я не почув, бо подружки рушили до рундука із сосисками. Та почутого мені вистачало.

Дивно: прийти на аукціон і опинитися за плечима домашньої робітниці панни Інгрід Берґґрен. Втім, не так-то й дивно, бо вона мешкає неподалік.

— А ось ціленький глечик! Жодної щербинки. Хто скільки дає за справжню порцеляну? Дивіться, яка краса, в нього можна ставити квіти! Двадцять п'ять крон?

То що, Гольмстрем та Інгрід таки зійшлися? Не дуже приємно про це думати. Як на мене, зовсім не пасують одне до одного ніжна жінка із собору й той волохатий тип. Пікантна пара, що й казати: сестра вбитого та вбивця. Якщо минулого вечора Мартінсон сказав правду.

Я задумався. Про Стіга. Про нашу розмову в його занедбаній кімнаті на вулиці Бундегатан. Серйозна він людина чи просто заблукав у світі романів для юнацтва — світі героїв і негідників? Чи не уявляє він себе лицарем світла, що захищає рідну Швецію від вторгнення чужоземних злочинних синдикатів?

— Так-так, Андерс Гольмстрем,— зі смаком повторив учора Стіг, видимо насолоджуючись моїм остовпінням. — Ось тобі справжній убивця.

— Андерс? Чого б це? Він же був заручений з Інгрід.

— Друже, друже, якщо ти гадаєш, що тим людям щось може стати на заваді, то дуже помиляєшся. Надто вже великі гроші там замішані.

— Не доходить це до мене, як не намагаюсь. Андерс Гольмстрем має у Стокгольмі добре поставлений бізнес у мистецтві. З Бразилії прибуває Лейф, ніхто не знає, чи є в нього за душею бодай кілька крон. Він має ввозити камінці, ставши звичайнісіньким хлопчиком на побігеньках у Рунмановій фірмі. Хіба не дивно тоді вбачати у Берґґрені конкурента Гольмстремові, припустивши навіть, що той справді займається наркотиками? Навіть уявити собі не можу Лейфа таким смертельно небезпечним, що його довелося прибрати.

— Ти багато чого не розумієш. Не думай, що Лейф діяв сам-один. Його використали як троянського коня, аби ввійти на шведський ринок. Це тобі не абищо. Гольмстрем був свідомий того, що невдовзі такі шведські горобчики, як Лейф, пурхатимуть по ринку. Тому й викинув гороб'ятко-початківця з тепленького гніздечка.

— Важко в це повірити. Навіщо пхатись аж у Південну Америку, раз наркота йде через Амстердам?

— А ти подумай. Там є гроші, котрі треба пустити в обіг. Старі маршрути пропали, відколи американці та французи розчистили Марсель. А в Бразилії, на безпечній віддалі від ФБР та Інтерполу, сидять хитруни, зацікавлені відмити гроші від лайна. Це можна зробити, літаючи, скажімо, маршрутом Ріо — Швейцарія — Стокгольм. Маєш тоді легальну оболонку навколо темних справ — ось таку фірму з крамницями в Швеції та Бразилії.

— То для цього мали бути ті камінці?

— Саме так. Можеш тоді виписувати які завгодно фальшиві фактури на діаманти. Хитро, га?

— У цьому, мабуть, і Веселтон був замішаний? Напевно, це він фінансував Берґґрена? За Лейфовими словами, Веселтон мав у всьому сприяти.

— Цілком можливо. — Стіг звівся і почовгав на кухню, звідки повернувся з пляшкою содової та льодом.

— Але чому саме Гольмстрем? Припустімо, ти правий,— відновив я розмову. — Хай Лейф виконував роль постачальника героїну з бразильським капіталом за плечима. Припустімо, йому дійсно загрожувала смертельна небезпека від конкурентів у наркобізнесі. Хай так. А не природніше було б, якби його вбив хтось інший?