Розділ 11

— Я знаю те, що знаю,— відповів Мартінсон. — Більше року я нюшив смердючі сліди Гольмстрема і вистежив таки його вештання до Амстердама і назад. Те, що я довідався, ідеально стикується з тим, що сказав мені Лейф. Ніяких сумнівів, це Гольмстремова робота.

— Гаразд. Хай буде по-твоєму. Андерс Гольмстрем убив свого майбутнього чи колишнього шурина. Але як я це, хай воно сказиться, доведу?

— Мій любий Ватсон! Подробиці я залишаю на твій гострий розум,— великодушно проголосив Мартінсон-Голмс, театрально повівши рукою. Ще сантиметр — і був би змахнув на підлогу мою склянку. — Пусти в хід усю свою кмітливість і мистецтво дедукції. Спитай Гольмстрема, чи той має алібі. Що він робив о сьомій вечора у п'ятницю. Склепаю статтю — ось тоді Гольмстрем закрутиться, як той хробак, а поліція втямить собі, що, крім тебе, є ще інші кандидати на буцегарню. Слухай, Югане, ти без попередження притарабанився до мого барлогу й одержав на срібній таці грог і вбивцю. Ти ще хочеш, щоб я тобі всі деталі виклав? — зайшовся реготом Стіг. Чи не чокнутий він? На те виходить.

— Що ж, красненько дякую. Я глибоко зворушений. Комісар Єнсон ще в передпокої ляпнеться на підлогу від твоїх блискучих умовиводів, а потім стоятиме з капелюхом у руках, роззявивши рота, й слухатиме про Амстердам і Ріо, гешефт із діамантами й злочинний синдикат. Відтак перепроситься, браві констеблі ревнуть «ура» і пригостять мене бісквітним тортом.

Тенденційно сказано. І несправедливо. Але я був дуже втомлений. Поліція не озивалась, але ж мене ввесь день не було вдома. Може, чекають на мене під дверима квартири? Може, готові повезти в поліційному автомобілі, затиснутого між двох дебелих констеблів?

Перед моїми очима майнула жива картина: в освітлених вікнах Купецької вулиці легко ворушаться штори. Сусіди і знайомі делікатно засвідчують мій арешт. Я відчув, як на шлунок находять спазми.

— Вибач, Стігу, я зірвався. Наостанок ще одне запитання. Оця сама Маргрет, колись заручена з Лейфом. Сьогодні я з нею познайомився. Як гадаєш, вона вплутана в цю справу?

— Навряд. Я її добре знаю. Прилипла до Гольмстрема. А ревнивиця, не доведи Боже. Стежить за ним, як той яструб. Не схильна вона до авантюр. Не вірю, щоб на це пішла. Втім, хто знає, все на світі можливе. Але, Югане, тобі пора йти. У мене дуже багато роботи. Ота катавасія з наркотиками — не лише хобі. Якщо ти вільний стрілець, то мусиш заробляти на хліб щоденний писаниною, поки пальці служать. Зараз писатиму матеріал до липневого номера. Про того джина, що вигулькнув у Швеції. А у твоїй справі я й надалі порпатимусь. Довідаюся новенького — обов'язково зателефоную. Є в тебе телефон?

...Мої роздуми урвались. Почався торг за столи. Ціна повзла вгору, та я дотримував кроку, бо ж мав уже певних покупців.

— Дві тисячі крон! Дві тисячі крон! — умовляв публіку хрипкий голос.

Я неспокійно засовався: стільки дати не можу. Ще тисячу дев'ятсот — Бог би з ним; щось лишиться після сплати податків. Та мені поталанило, і, добивши торгу, я дбайливо прикріпив столики на задньому сидінні своєї тарадайки.

Їдучи з аукціону вздовж вулиці Нортельєзеген, я думав про загадкового Веселтона. Чи не з ним зустрівся Лейф перед моїм приходом? І де заробив Гольмстрем той пластир на лобі? Чи справді стукнувся об авто, чи була якась інша причина? Я згадав розбиту статуетку і яскраво уявив, як зчепилися Лейф з Андерсом Гольмстремом, як Лейф, захищаючись, ударив Андерса по голові індіанським божком.

«А може, є ще якесь пояснення? Зовсім інше?» — подумав я, випереджаючи довжелезний автобус-гармошку.