Розділ 10

— Я оце подумав, що незле було б уранці бігати по Юрґордені. — Ти, часом, не бігаєш?

Мартінсон гучно зареготав.

— Куди там! Таксі — єдиний мій спосіб пересування. Я не маю автомашини, тому доводиться витрачати на таксі тисячі крон, а потім заробляти їх. Ганятимеш зранку — заробиш від цього лиш інфаркт, можеш мені повірити. Куди більше людей заганяло себе до смерти, аніж померло в таксі. Входь.

Було схоже на те, що він так і живе. Вислі плечі, черевце починалося відразу під грудною кліткою. Мартінсон нагадував відому іграшку — молодця-киванця.

— Ласкаво прошу до моїх хоромів,— повів він рукою на подвійні двері, що провадили в овальну, з кількома вікнами, кімнату, подібну до якоїсь вежі.

— Ось тут я живу. Одягаюсь у спорткостюм, бо це зручно. Особливо, коли живеш помаленьку, як ото я, і працюєш переважно вдома. Вільний стрілець, займаюся всім потрошки, й не треба стирчати в жодній задрипаній редакції. Й добре, що так, бо я цього ніколи не полюбляв,— реготнув господар оселі, блиснувши окулярами і провівши п'ятірнею по поріділому волоссі. Його багрове обличчя ще дужче потемніло, звісно ж, не від сонця й вітру, а друге підборіддя свідчило про переїдання.

— Грог будеш? А хай би йому, вже десь п'ята година, ось-ось посутеніє.

Мартінсон налив червонуватого грогу в високі склянки, хлюпнув туди про людське око содової й потяг добрячий ковток.

— Забув сказати «будьмо». Мене звати Стіг, я старий Лейфів друг ще з Ріо. Боже милий, ото були часи! Шкода, тебе там не було,— знову реготнув Мартінсон, але миттю посерйознішав. — Скажу тобі,— нахилившись над столиком, обдав мене гарячим подихом,— усе це набагато серйозніше, ніж ти собі гадаєш.

— Бути звинуваченим у вбивстві — це вже й так серйозно. Принаймні для мене.

— Все обійдеться. Я це влаштую, бо знаю, як до цього дійшло. Бідолаха Лейф. Але цього слід було сподіватись. Такий він уже був. — Стіг Мартінсон сумно глянув у склянку.

— Звідки знаєш, хто це зробив?

Стіг усміхнувся.

— Ти б хотів це знати? Свого часу довідаєшся. «Ніякого поспіху»,— сказала бабуся, коли грім ударив у димар.

— Ти стрічався з Лейфом у Ріо? — спробував я скерувати розмову на конкретний грунт.

— Аякже. Я жив там... близько чотирьох років. Працював для шведських газет і радіо. По всій Південній Америці,— широко всміхнувся Стіг і знизив рівень грогу в склянці ще на кілька сантиметрів.

— Ти добре знав його?

— Само собою. Якось навіть ми жили разом.

— А тепер ти зустрівся з ним у Стокгольмі?

— Еге ж. Нещодавно він подзвонив мені, а я ледь зі стільця не звалився. Кілька років ні слуху ні духу, і раптом він тут. Запросив мене в бар «Оперний», а був уже добре напідпитку.