Розділ 1

— Всюди потроху. Гватемала, Мексика, Бразилія. А ти? Як твоя історія мистецтва?

— Гриз її граніт, але дисертації так і не написав. Замість цього став торгувати антикваріатом. Тут, у Стокгольмі.

— А що на те твій батько?

— Тато, розуміється, був не в захваті. Він хотів, щоб я таки захистився, але тут дуже вчасно закінчив школу мій брат Мате. Для тата було важкувато утримувати двох студентів водночас.

— До речі, про антикваріат. Я привіз щось цікаве для тебе.

Берґґрен схилився й поклав на прилавок довгастий пакет, що досі лежав на підлозі. З-під білого обгорткового паперу і шару газет з'явилася темно-зелена статуетка.

— Ну, як вона тобі?

Примітивна сорокасантиметрова скульптурка з обпаленої глини. Зображала вона людину з шоломом чи шапкою на великій голові. Широке вилицювате обличчя. Витріщені очі, дарма що без зіниць, здавалися моторошно живими. Жорстокість випромінювали не тільки очі, вона відчувалась і в лінії скривленого рота. Скульптурка сиділа на схрещених ногах і простягала до мене руки. Наче схопити хотіла.

— Неприємний тип,— обережно відповів я.

Лейф кивнув.

— Таким він і повинен бути. Це індіанин. Точніше — індіанський божок. Не одну людську жертву йому склали. Я купив цю статуетку неподалік від Мехіко. Належить вона, очевидно, до культури тольтеків; вони жили там ще до ацтеків і мали столицю, що звалася Тула, кілометрів за сто від нинішнього Мехіко. Поклонялися богові Кецалькоатлю, а в дечому були цілком сучасні нам.

— Наприклад?

— Взяти хоча б їхній варіант баскетболу. Ця гра мала ритуальний зміст і полягала у тім, щоби лише ліктями чи колінами загнати важкий каучуковий м'ячик у невеличкий отвір у стіні, високо над головами. Переможцям діставалося все. Навіть прикраси глядачів. А переможені втрачали все. Навіть життя. Втім, у Мексиці смерть і досі звична річ. На святкуванні Дня померлих там їдять солодощі у формі черепів і трун. Від людських жертвопринесень за дохристиянських часів, потім від іспанської інквізиції, воєн і революцій можна було легко цього навчитись.

Я задивився на скульптурку.

— Це якийсь демон. Є у ньому щось диявольське.

— Саме так,— сказав Лейф і придушив недокурок у завбачливо підсунутій попільничці. Не люблю, коли смітять на підлогу.

— То що, Югане, зацікавила тебе ця штучка? У мене є ще кілька таких. За ці роки я зібрав багато всякої всячини. Тамтешня влада накладає лапу на всі знахідки доколумбівського періоду, а селяни, замість здавати знайдене державі, продають його американським туристам. Так куди вигідніше.

— Не знаю,— вагаючись, відповів я. — Не розуміюся на таких речах. А ти не пробував збути їх десь за кордоном? Скажімо, в Сотбі? Чи в Америці?

— Раз я вже сплатив мито, то навіщо знову вивозити? Фінансово я стою дуже непогано, нема потреби щось продавати, але надто вже багато набралося цього мотлоху. То я й узяв телефонний довідник, переглянув адреси антикварів і надибав твоє ім'я. Вирішив, що це ти, бо ж другого такого Югана Крістіана Тумана не знайдеш. Хіба не так?

— Не так,— стримано заперечив я і кивнув на карту, що висіла позаду мене на стіні. — Її склав один із наших перших картографів. «Новий атлас земель світу», вісімнадцяте століття, Юган Себастіан Туман. Один із моїх предків, і не найперший у хронології.