Розділ «1.9. Наукові основи соціально-економічного районування»

1.9.1. Сутність і завдання соціально-економічного районування

У науковому обґрунтуванні розвитку регіональної економіки особливе місце відводиться економічному районуванню - поділу території країни на цілісні взаємопов'язані частини, які характеризуються спеціалізацією і комплексністю розвитку. Вивчення закономірностей і факторів формування господарських комплексів в окремих районах пов'язане з прогнозуванням напрямів їх економічного та соціального розвитку. Воно має не лише пізнавальне значення, а є також важливою умовою територіальної організації та управління господарством країни.

Економічне районування в цілому й окремі його проблеми вивчені досить глибоко. Вчення про господарські (економічні) райони і про районування як процес базується на синтезі величезної інформації, насамперед на вивченні зв'язків явищ природи, розселення, праці і міграцій населення, господарства, науки, культури, освіти. Районування відображає просторову диференціацію розвитку господарства на основі територіального поділу праці, тобто воно є важливим методом аналізу регіональної економіки.

Методологічні основи економічного районування закладені в дослідженнях вчених-районологів як зарубіжних, так і вітчизняних шкіл. Теоретико-методологічні розробки економічного районування були висвітлені в працях A.M. Колосовського, Ю.Г. Саушкіна та багатьох інших. Значний розвиток отримав започаткований М.М. Колосовським комплексологічний напрям, за якого широко досліджувалися інтегральні територіально-виробничі та галузеві комплекси.

Економічний район будь-якого масштабу розглядається у вітчизняній науці як цілісна складна територіальна система господарства, що виступає нерозривною ланкою, частиною господарського комплексу країни і виконує певну функцію в рамках національного ринку.

Розвиваючи теорію економічного районування, відомий районолог М.М. Колосовський виходив з того, що організація господарства економічного району набуває форми комплексу. На його думку, районний комплекс виявляється в різних конкретних формах залежно від видів енергії, сировини та інших ресурсів.

Аналізуючи районні комплекси, вчений застосував нові методи, зокрема метод енерговиробничих циклів, за допомогою якого зміг глибоко вивчити структуру виробництва районів та міжгалузеві зв'язки. У процесі вивчення особливостей економіки окремих регіонів встановлено, що рівень їх розвитку має значні відмінності. Це пов'язано з використанням досягнень науково-технічного прогресу і розвитком територіальної організації виробництва.

Оскільки система економічних районів - це вияв територіального поділу праці, районоутворення постає як важлива умова регіонального управління господарством. Раціональна територіальна організація господарства в економічних районах сприяє повнішому використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва в усіх територіальних ланках країни.

Завдання економічного районування на сучасному етапі зводиться до виявлення на території країни науково обґрунтованих господарських комплексів різного масштабу. Мережа економічних районів сьогодні використовується для планування і прогнозування розвитку господарства, зокрема районних комплексів. Досить ефективним виявляється програмно-цільовий метод. Економічний ефект полягає у досягненні високого рівня комплексності їх господарства, раціоналізації системи внутрішньорайонних і міжрайонних зв'язків, у найповнішому використанні природних, матеріальних і трудових ресурсів. Наукове і практичне значення економічного районування в сучасних умовах розвитку господарства України полягає у формуванні раціональної структури виробництва, в основу якої має бути покладена система районних виробничих комплексів.

У зв'язку з розпадом Радянського Союзу і проголошенням незалежності колишніми його республіками система економічного макрорайонування України втратила своє значення. Сьогодні потрібно розробляти і впроваджувати в практику нову мережу економічних районів нашої держави. Необхідність нового економічного районування випливає з Декларації про державний суверенітет республіки і принципово нових завдань щодо розвитку її економіки. Насамперед мають бути детально вивчені і враховані умови розвитку територіального поділу праці в межах України як незалежної держави. Це дасть змогу виділити систему районів з об'єктивною основою, всебічно врахувати природно-географічні і соціально-економічні умови формування кожного з них, а також прогнозувати напрями їх розвитку на майбутнє.

Після проголошення Україною незалежності нові наукові підходи до економічного районування держави були запропоновані у працях таких українських вчених: М.М. Паламарчука, Ф.Д. Заставного, В.А. Поповкіна, М.Д. Пістуна, О.І. Шаблія. У різних науково-методичних і навчальних посібниках, що видані за останні роки, обґрунтовано декілька варіантів мережі економічних районів, але єдиної думки немає і до сьогодні.

Значний внесок в обґрунтування нової мережі економічних районів України зробили в останні роки українські вчені економі-ко-географи. Так, В.А. Поповкін запропонував виділити п'ять економічних макрорайонів (1993 р.) у такому складі:

1) Центрально-український (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або райони Київського Полісся і середнього Придніпров'я);

2) Донбас і Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська та Запорізька області, або райони Донбасу і Катеринославського Придніпров'я);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5) Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області, або райони Волинського Полісся, Поділля та Українських Карпат.

Запропоновані макрорайони поділяються на дев'ять мезорайонів. Для їх розрізнення аналізувались природні, соціально-демографічні, економічні та історико-етнічні умови і фактори, що впливають на районоутворення. Така мережа районів, на думку В.А. Поповкіна, може бути використана для регулювання основних економічних пропорцій, удосконалення територіального поділу праці, а також для науково-аналітичних та прогностичних цілей.

Ф.Д. Заставний обґрунтував схему поділу України на дев'ять внутрішньо-республіканських районів, що входять до складу трьох макрорайонів - Східного, Західного, Південного. Внутрішньо-республіканські економічні райони запропоновано виділити у такому складі: Донецький (Луганська і Донецька області), Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька області), Пів-нічно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області), Центрально-Поліський (Житомирська, Київська, Чернігівська області), Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим), Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області), Центральноукраїнський (Черкаська та Кіровоградська області), Західнополіський (Волинська та Рівненська області). Цю схему районування підтримав М.Д. Пістун (1994), зробивши деякі уточнення в назвах районів.