Розділ «1.9. Наукові основи соціально-економічного районування»

Важливе наукове і практичне значення має районування сільського господарства. Сільськогосподарське районування країни розглядається у взаємозв'язку з народним господарством і його галузями. Основна його мета - раціональне розміщення сільськогосподарського виробництва. Науково обґрунтована методика сільськогосподарського районування має врахувати замовлення країни на сільськогосподарську продукцію, необхідну для промислової переробки, потреб населення у продуктах харчування, а також для потреб зовнішньої торгівлі та ін.

Сільськогосподарське районування буває двох видів - інтегрально-галузевим та вузькогалузевим. В основі цих видів районування лежить виробнича спеціалізація сільськогосподарських підприємств, яка складається під впливом відмінностей у природних та економічних умовах певного виробництва і необхідності його подальшої концентрації, спеціалізації та раціональної територіальної організації. Сільськогосподарське районування слугує методом виявлення територіальної структури сільськогосподарського виробництва. Сучасна територіальна структура сільського господарства розглядається як склад і співвідношення взаємопов'язаних різних форм аграрно-територіальних поєднань, які склалися в процесі розвитку територіального поділу сільськогосподарської праці і виступають як аграрно-територіальні комплекси (АТК).

Найбільшу увагу звернено на дослідження аграрно-територіальних комплексів окремих сільськогосподарських зел. Останні займають обширні території і в свою чергу поділяються на сільськогосподарські райони. Для них характерне стійке поєднання основних (спеціалізованих) галузей сільського господарства. Кожен сільськогосподарський район поділяється на підрайони - частини території району зі стійким поєднанням і однотипністю допоміжних галузей.

Отже, основна мета сільськогосподарського районування - виявлення аграрно-територіальних комплексів, зон, районів, підрайонів. Найпоширенішим елементом територіальної структури АТК є сільськогосподарське підприємство, де сформувався відповідний виробничо-територіальний тип господарства.

У межах території України сформувались такі основні зональні аграрно-територіальні комплекси: Поліський (льонарсько-картопляний); лісостеповий (тваринницько-буряково-зерновий); степовий (зерново-соняшниковий). Крім того, у своєрідних природних та економічних умовах сформувалися АТК передгірських та гірських районів Карпат і Криму, кожен зі своєю спеціалізацією і характерними виробничо-територіальними типами господарств. Окремо слід сказати про АТК приміських районів. Вони сформувались внаслідок вирішального впливу на сільськогосподарське виробництво соціально-економічних факторів, головним з яких є потреби населення великих міст у свіжій і малотранспортабельній сільськогосподарській продукції. Такі АТК називають азональними. Найбільший в Україні приміський АТК сформувався в межах Донецької міської агломерації (Донбас), а також у зонах впливу на спеціалізацію сільського господарства великих міст України.

До специфічних видів галузевого економічного районування належить районування транспорту. Цей вид районування пов'язує в єдине ціле виробництво і споживання, всі галузі виробничої і невиробничої сфер.

Транспортне районування слугує потребам розвитку раціонального розміщення господарства і територіального планування. Транспортно-економічні райони - це територіальні комплекси з певною єдністю транспортної мережі, призначенням окремих шляхів, зі спеціалізацією вантажної роботи відповідно до місцевих економічних і природних умов. Виявлення транспортно-економічних районів передбачає врахування природних і економічних передумов, а також економічного й адміністративного поділу країни.

За І.В. Нікольським розрізняють такі види транспортно-економічного районування:

1) визначення районів тяжіння до окремих транспортних шляхів і пунктів;

2) внутрішньогалузеве, тобто за окремими видами транспорту (залізничного, внутрішнього водного, морського, автомобільного, повітряного і трубопровідного);

3) комплексне, за яким район розглядається як транспортний територіальний комплекс.

Транспортно-економічні райони - категорія історична. З розвитком виробництва, формуванням нових каркасів виробничих комплексів межі транспортно-економічних районів зазнають значних змін, формуються також нові райони. При детальному дослідженні районів слід виокремлювати підрайони, мікрорайони і транспортні вузли.

Крім різних видів районування виробництва, необхідно також виокремити райони споживання. Районування споживання - це визначення територій (районів), які економічно тяжіють до місць конкретних видів виробництва. Кожен вид продукції, що виробляється в народному господарстві, має свій район, або зону, споживання. При районуванні споживання на основі розрахунків встановлюються раціональні зони збуту продукції. При встановленні зон збуту, тобто раціональних міжрайонних і внутрішньорайонних зв'язків, постачання районів повинне здійснюватись насамперед з найближчих сировинних баз. Для точнішого вибору раціональної зони збуту визначають порівняльну ефективність перевезення певного виду продукції на основі урахування собівартості доставки з кожної бази до вантажороздільного пункту.

Районування споживання нерозривно пов'язане з районуванням виробництва. Для встановлення зон споживання продукції окремих виробництв необхідно глибоко вивчити економіко-географічні і транспортні умови. Для визначення зон перевезення продукції, де її вартість для споживача мінімальна, враховуються затрати на виробництво товару - його вартість, якість, умови споживання і вартість транспортування. При цьому вирішальними критеріями для оцінки є: вартість виробництва і перевезень.

На відміну від меж економічних районів, мережа яких встановлюється на тривалий час і є загальною для всіх галузей виробництва, межі зон розподілу окремих видів продукції не стабільні. Вони можуть змінюватися залежно від споживного і транспортного факторів, і навіть від сезону року. При встановленні зон збуту, тобто раціональних міжрайонних і внутрішньорайонних зв'язків, дотримуються правила, за яким постачання районів здійснюється насамперед з найближчих баз сировини і палива. Якщо вони не можуть забезпечити необхідні потреби споживачів, тоді вибираються інші відносно недалекі бази. При цьому не слід допускати зустрічних перевезень однорідної продукції.

1.9.3. Принципи формування економічних районів

Утворення економічних районів - об'єктивний процес, що виражається у розвитку і розміщенні суспільного виробництва на території окремих країн і великих регіонів світу. Об'єктивність економічного районування в методологічному плані розкрита у працях М.М. Баранського, М.М. Колосовського, A.M. Колотієвського, П.М. Алампієва та ін. Вони стверджували, що райони формуються у певних соціально-економічних умовах, розкрили взаємозв'язок між процесами районоутворення і розвитком суспільного виробництва, а також сформулювали ряд положень, які стали вихідними в теорії економічного районування.

Розглядаючи принципи районування, необхідно зазначити, що вони виробляються на основі глибокого пізнання закономірностей районоутворення. Останні слід розуміти як багаторазову повторюваність внутрішніх, суттєвих і необхідних причинно-наслідкових зв'язків, що викликаються дією чинників районоутворення. У вітчизняній науці закономірності прийнято поділяти на загальні й специфічні. Вони розглядаються стосовно господарства на планеті в цілому (формування районів на всій земній кулі), в межах окремих країн, що відрізняються між собою рівнем розвитку виробництва, суспільно-економічними та природними умовами.

До загальних закономірностей розвитку економічних районів України можна віднести:

1) раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів на території району з метою максимального підвищення продуктивності праці;