Розділ «1.9. Наукові основи соціально-економічного районування»

Вивчення господарських комплексів економічних макрорайонів допомагає забезпечити найбільш раціональний комплексно-пропорційний розвиток їх господарства. Кожен такий район є цілісною частиною народного господарства країни. Отже, економічний макрорайон - це значна частина території України, цілісна ланка народного господарства, яка охоплює групу суміжних адміністративних одиниць, характеризується певною спеціалізацією в масштабі країни, комплексністю та пропорційністю розвитку всіх видів людської діяльності.

Макрорайони завжди поділяються на мезорайони (підрайони на території великих економічних районів). Вони функціонують як господарсько-адміністративні цілісні одиниці з територіальними органами управління. Система мезорайонів у межах України представлена адміністративними областями та Автономною Республікою Крим. Організуюче ядро у будь-якому мезорайоні - головний адміністративний центр (центр області, автономної республіки).

Мікрорайонування (місцеве або дрібне районування) ставить перед собою основну мету - виявлення локальних господарських утворень всередині адміністративних областей і деяких нижчих адміністративних районів, а також великих міських комплексів, які мають складну територіальну структуру. Воно поділяється на декілька ступенів. Так, A.M. Колотієвський на прикладі Латвії виділив чотири ступені мікрорайонів, а саме: мікрорайони першого порядку (місцеві укрупнені), другого порядку (дрібні), третього порядку (нижчі) і мікрорайони четвертого порядку (первинні). Кожен ступінь - це певний рівень сформованості локального територіально-виробничого комплексу. Такі утворення виступають основними об'єктами складання схем районного планування. Мікрорайонування є основою для виявлення контурів мезорайонів і макрорайонів, оскільки шлях до виявлення великих економічних районів завжди лежить знизу.

Всі види загальноекономічного районування взаємопов'язані з національно-політико-адміністративним і політико-адміністративним поділом території країни та забезпечують економічне співробітництво між адміністративними одиницями та центрами, а також усередині окремих областей.

Крім загальноекономічного районування в процесі наукових досліджень широко використовується спеціальне (галузеве) районування. Необхідність виділення галузевих районів зумовлена об'єктивним процесом поділу праці між галузями та їх закріпленням за територіями з відповідними природними й економічними передумовами для розвитку виробництва. Так формуються райони видобутку вугілля, нафти й газу, гірничохімічної сировини, лісоексплуатації, а також райони галузей обробної промисловості - металургійні, машинобудівні, легкої промисловості та ін. Головною рисою формування галузевих районів є висока концентрація груп підприємств певної галузі.

Галузеве районоутворення передбачає систему внутрішньогалузевих виробничих зв'язків у межах цілісної території. Це процес, що проходить на основі розвитку форм суспільної організації виробництва у кожній галузі. Для одних галузей найбільш поширеною формою суспільної організації виробництва є комбінування (вертикальні зв'язки, що охоплюють стадії: видобуток - збагачення - обробка - переробка), наприклад чорна і кольорова металургія, гірнича хімія; для інших - спеціалізація і кооперування (розвиток спеціалізованих виробництв і обмін окремими деталями з метою одержання готового виробу), що найчастіше спостерігається у машинобудуванні. Галузеві райони мають велике значення для територіального управління великими групами галузей. Вони разом з інтегральними районами є частинами єдиного цілого - народного господарства країни (рис. 1.17).

Розрізняють такі основні групи галузевого районуваннях

1) районування природних ресурсів і умов для народного господарства (геолого-економічне, водногосподарське районування та ін.);

2) районування демографічних умов виробництва (поділ території країни на райони за рівнем природного приросту насе-

лення на основі урахування коефіцієнтів народжуваності і смертності);

3) районування галузей виробничої сфери народного господарства промисловості, сільського господарства, будівництва (загальногалузеві види), а також окремих вузькоспеціалізованих галузей (металургії, машинобудування, хімії, легкої промисловості) та ін.;

4) районування галузей невиробничої сфери народного господарства, яке передбачає виявлення територіальних комплексів галузей охорони здоров'я, освіти, культури тощо. Такі райони формуються залежно від розміщення населення і систем розселення.

Найпоширенішим з чотирьох груп галузевого районування є районування виробничої сфери народного господарства. Взагалі у сфері виробництва завжди розрізняють районування виробництва і споживання. Серед галузей виробничої сфери провідна роль належить промисловості.

Промислові райони поділяються на інтегрально-галузеві та вузькогалузеві. Інтегральні промислові райони охоплюють всі галузі промислового виробництва в межах території. Об'єктивною основою їх формування виступають територіальні промислові утворення взаємопов'язаних груп різних галузей. Галузеві промислові райони формуються на основі взаємозв'язків між підгалузями і підприємствами великої складної галузі промисловості. Це дає можливість виокремити райони промислового виробництва, які називають комплексними галузевими, наприклад райони паливної промисловості, машинобудування, хімії, лісової, деревообробної, целюлозно-паперової, легкої, харчової промисловості тощо.

Комплексні галузі промисловості структурно поділяються на підгалузі. Так, у легкій промисловості виділяють текстильну, швейну, шкіряно-взуттєву, а у харчовій - м'ясну, молочну, цукрову та ін. На основі розвитку виробництв окремих підгалузей формуються спеціальні промислові підрайони.

Отже, галузеві промислові райони уявляються як територіальні сукупності споріднених підприємств однорідних галузей і підгалузей. Вони є наслідком їх просторової концентрації у тих частинах країни, де для їх розвитку склалися найсприятливіші природні та економічні передумови.

У процесі вивчення розвитку промислових районів розрізняють три основних їх типи: 1) райони добувної промисловості; 2) райони обробної промисловості; 3) райони змішаного типу

(добувні та обробні галузі). Кожен з них відрізняється багатьма ознаками. Якщо всебічно врахувати генетичні (умови, передумови і стадії формування), функціональні (спеціалізація виробництва) та структурні (особливості взаємного поєднання складових - підприємств, галузей, центрів і вузлів) ознаки, то деякі типи можна деталізувати.

Необхідно зазначити, що серед усіх ознак, покладених в основу типології промислових районів, на першому місці стоять спеціалізація і структура виробництва. На основі цих двох ознак визначаються функції району і його місце в територіальному поділі праці. Структурні особливості промислових районів розкриваються за допомогою методу енерговиробничих циклів, введеного в науку М.М. Колосовським. Цей метод дає можливість глибоко розкрити взаємозв'язки всіх циклоформувальних виробництв.

За спеціалізацією і поєднанням енерговиробничих циклів промислові райони можна поділити на такі групи: 1) вугільно-металургійні (Донецький); 2) вугільно-хімічні (Лисичансько-Рубіжанський); 3) металургійні (Криворізький); 4) металургійно-машинобудівні (Дніпропетровсько-Новомосковський); 5) металургійно-машинобудівельно-хімічні (Приазовський); 6) машинобудівельно-хімічні (Краматорсько-Слов'янський); 7) хімічні (Прикарпатський); 8) нафтогазохімічні (Середньообський); 9) гідроенергопромислові (Південно-Таджицький) тощо.